Розділ одинадцятий Ва-банк

— Отож. Так само вигадка. Хіба я мало бачив молоденьких повій чи чув про них? Не про неї мова, пане Кошовий. Завітав у той час на Городоцьку, вирішили прогулятися під ручку зі знайомою. Іноді з курвами можна просто шпацерувати.

— Здалеку заходите, пане Навроцький.

— Уже близько. Приятелька показала мені на вулиці ту дівчину, Анну. Нічого особливого. Без задньої думки. Мовляв, ось іще одна провінціалка приїхала на заробітки перед святами. Маю гарну зорову пам’ять, пане Кошовий. Тому впізнав її, побачивши за два дні. Спитайте, де.

Клим зітхнув, приймаючи чужі правила гри.

— Де?

— У вестибюлі «Жоржа». Мені там призначили зустріч того дня, і я здивувався, вгледівши Анну.

— Вас дивує повія, яка прийшла в готель?

Навроцький посміхнувся, тепер уже — поблажливо, мов до нерозумної дитини.

— Ох, пане Кошовий... «Жорж» має біля себе свій неофіційний штат дівчат, постійних, перевірених, котрі обслуговують лише пожильців. Не лише чоловіків, до речі, така пікантна деталь...

— А без деталей? — Климові починало все це набридати.

— У Анни не той статус. Вона людина випадкова. Якби прийшла в готель працювати, її б звідти виперли й надовго закрили шлях як не до Львова, то до міського центру. Хай собі обслуговує службовців, клерків, робітників чи батярів. Анна мала у «Жоржі» приватну зустріч, пане Кошовий. До неї вийшла Магда Богданович, знаєте таку?

Клим укляк.

— Та знаєте, знаєте! — реготнув Навроцький. — Пані Магда не була в захваті від візиту. Мені довелося хутко закритися газетою, аби вона мене не впізнала. Я ж відома особа, хочете ви того чи ні. Пані Богданович щось коротко сказала Анні, взяла під руку, ледь не силою поволокла до себе в апартаменти.

— Що з того?

— Нічого особливого. Анну вбили ще через три дні. Перерізали горло. Після її зустрічі з Магдою Богданович. Ваша приятелька хоч словом обмовилася про знайомство з четвертою жертвою Різника? Теж думаю, що ні. То як, домовляємося? Укладаємо угоду? По очах бачу — все буде люкс...