Розділ одинадцятий Ва-банк

— Та яке маю до вас діло, пане адвокате! гарикався хрипатий. — Втягнете Міська в кримінал, присудять штраф, заберуть дозвіл на працю. Маєте родину, пане адвокате?

— Ще ні, — вичавив Клим, і не зводячи очей з переслідуваного, котрого ось-ось доведеться наздоганяти надто очевидно.

— А я, прошу пана, маю. Жона; діточок трійко.

Аж тепер Кошовий зрозумів — Місько заходить здалеку. Зціпивши зуби, поліз по гаманець. Точно пам’ятав, що клав шкіряне портмоне до нагрудної кишені, але там його не виявилося. Перша думка: вкрали, й нема часу думати, де. Наступної миті подумки вилаяв себе: давав копачам додаткові гроші, витягав гаман, поклав назад, куди ближче.

Права кишеня пальта тягнула більше. Там, мабуть.

Сягнувши рукою, Клим намацав револьверне руків’я. Це нічого не значило, гаман міг лежати там же. Вже погано контролюючи себе, просякнувши азартом наскрізь, висмикнув зброю, аби перекласти її з правої руки в ліву.

Не думав вразити візника.

Місько ж сприйняв усе інакше. Побачивши револьвер у руці пасажира, зблід, рвучко повернувся до коня, смикнув віжками. Коляска рушила, і лиш тепер Кошовий зрозумів трагічність та комічність ситуації водночас. Тут же згадавши: гаманець мирно лежить у лівій кишені, куди він щойно збирався перекласти зброю. Запхнувши револьвер назад, знову торкнувся спини візника:

— Їдь спокійно. Роби, як сказали. Не скривджу.

— Та де, — прохрипів той, не обертаючись. — Якось уже поїдемо, прошу пана. Ви лиш скажіть при нагоді, кому слід: Місько Стахів не відмовлявся. Не все зрозумів одразу, та потім виконав.

Візник прийняв його за когось із тутешніх розбійників, зрозумів Кошовий. Сперечатися й переконувати того він не збирався. Поки все виходило досить добре. Навіть краще складалося, ніж думав.

Незабаром Клим переконався: його стривожений візник таки мав досвід спілкування з криміналом. Навіть напевне виконував час від часу доручення й забаганки, бо стежив вправно й грамотно. Там, де один візник легко міг помітити підозрілі маневри іншого, Місько тримався так, що переслідування не кидалося в очі. Більше того — здивував Кошового поясненням:

— Бачу, куди кумпель поїде. Мо’ обженемо?

— Що це дасть? — поцікавився Клим.

— Нічо, — в тон йому відповів візник. — Поїдемо скоро. Випередимо. Там десь попереду я стану, ніби вже висадив пасажира й чекаю далі. Коли вони проїдуть, ми Собі рушимо далі назирці.

Так Кошовий остаточно переконався: сів до того, до кого треба. Практику стеження його випадковий знайомий мав, і то чималу.

Хитрість удалася, далі рухалися без особливих пригод. Тим більше що Клим досить скоро зрозумів, куди прямує Навроцький. Його завезли в середмістя, де він вискочив біля одного з нових будинків на Зеленій[42]. З відстані, на якій вони трималися, Кошовий побачив, до якої брами збирається зайти газетяр. Наказав зупинитися, тицьнув вправному Міськові купюру, яку, не дивлячись, вивудив із портмоне.

— Файно подєкував! — вигукнув той. — Пан же скаже, кому слід...

— Пан усе скаже, — запевнив Клим.

— Та як треба, мене завше знайдете там, де нині.