Розділ дев’ятій Парубоцька вечірка

— Та я розумію вже, скривився Кошовий. — Мені цікаво, на що нападник узагалі розраховував. Невже Думав, що мене, адвоката, який ось тільки витягнув Лукана з-за ґрат, можна звинуватити у його вбивстві?

— Думайте собі, як хочете, а я скажу так, — Тима повернувся на своє місце, знову налив Климові, трошки додай собі, а Шацький завбачливо прикрив свою чарку долонею. — Так ось, — повторився, — що напевне є. Той фацет, котрий викликав вас на зустріч, напевне знав — ви без вагань приїдете.

— Сам, — додав Йозеф:

— Отож, — погодився злодій. — Ми з паном Шацьким лишили нашого візника за мостом, далі йшли пішки. Досталися потрібного місця, коли там ще стояв той, хто вас привіз, й чогось чекав.

— На мене, — мовив Кошовий.

— Нехай. Ми зупинилися, принишкли, я вже хотів йти до візника й питати. Коли раптом з двору виходить хтось, кого ми не розгледіли. Темна постать, більше нічого не скажу. Каже щось вашому візникові, сідає собі та їде звідти геть.

— Але то були не ви! — встряв Шацький.

— Так, бо інакше ми б заспокоїлися. Тим більше, як сказав пан Шацький, з хати мусило вийти двоє. Довелося бігти. Передчуття не зрадили.

Знову не чекаючи припрошення, Кошовий перехилив чарку. Тепер алкоголь почав діяти, зігріваючи зсередини та розслабляючи. Біль у потилиці майже зовсім ущух. Видихнувши, ігноруючи їжу, він глянув по черзі на Тиму й Шацького, заговорив:

— Убивця заманив мене туди. Коли я приїхав, Лука був із ним усередині. І — живий. Йому перерізали горло, щойно я переступив поріг. Потім у темряві нападник пропустив мене вперед, сам підкрався ззаду, вдарив. Далі — вийшов, напевне, доплатив візникові й поїхав з ним. Хоча тому самому кортіло швидше забратися геть. Я ж справді мусив лежати так до появи поліції. Не ясно поки одне.

Кошовий замовк, переводячи подих. Скориставшись паузою, Тима підлив йому ще, і після третьої Клим нарешті заговорив жвавіше.

— Убивця поїхав звідти майже відразу перед вами. На ваших очах. Так? — співрозмовники дружно кивнули. — Поки ви привели мене до тями, поки ми всі вийшли, збігло так само небагато часу. Даю цьому максимум хвилин двадцять. Як йому вдалося за такий короткий час не лише повідомити поліцію про скоєний злочин, а й сама поліція встигла туди дістатися? Місцевість глуха. Навіть якщо зважити на залізничний поліційний відділок... Хоча — карета, ще й на конях...

Язик почав підступно заплітатися. Думки — так само.

— До чого ви ведете, пане Кошовий? — підштовхнув Шацький.

— Він готувався старанно. Розрахував час так, аби поліція отримала те повідомлення ще тоді, коли Лукан був живий. Поки поліціянти зберуться, він устигне дочекатися мене, перерізати горлянку хлопцеві, напасти на мене й втекти непоміченим.

— Тут треба мати розум, — визнав Тима.

— При тому, що цей чоловік — хворий. Божевільний.

— Чому? — поцікавився Шацький.

— Ми з вами чули схожий регіт у клініці на Кульпаркові. Такий сміх ні з чим більше не сплутаєш.

— Та згоден, досі мурашки бігають, — кивнув дантист. — А ви не припускаєте, пане Кошовий, що той убивця лише наслідує регіт божевільного?