Розділ «Брія»

Я не відмовився від неї, хоча міг би. Вона не подужала піти, бо й не могла. Хто з нас двох вартує більшої кари?

Райдуга заслала небо, а значить, настав час гебура, час суворого суду, який відшкодує лихо, заподіяне любов'ю.

Коли вона запропонувала Янові зустрітися коло Білого костьолу, менш за все він сподівався, що Марічка з’явиться саме звідти, статечна, вбрана в м’які хутра, з виразом милостивої снаги на своєму гожому лиці. Молитися вона туди ходила, чи як? Такого з Марічкою не бувало ніколи доти, отож тепер вона дивилася якось інакше. Немов і не вона зовсім. На мить Янові стало ніяково, бо не знати як і говорити з нею, новою й незнайомою.

— Привіт, — мовила вона, — ти чого мовчиш? Заціпило?

Він розвів руками.

— Ну. Оце думаю: ти — не ти… Чи, може, Діва Марія Сніжна?

Вона розсміялася, в лукавій втісі знов обернувшись собою.

— Так ти знаєш уже? Звідки?

— Новини дивлюся, — усміхнувся Ян. — А яким це буревієм тебе до церкви занесло? Невже з переляку в бога повірила?

— Та не в тому річ…

Марічка обернулася до білих стін храму, задивившись на тьмяний образ Богородиці над брамою. Променисті сніжинки сипалися на її пухнастий комір, і Янові раптом здалося, що його порівняння зі Сніжною Дівою було не таким уже й недоречним.

— Мені слід було подумати, — мовила вона, — зрозуміти… Коли носиш дитину, то стаєш немовби… не зовсім ти. Їй мабуть теж було непросто. Живеш собі, живеш, і раптом — бабах, і отакий німб над головою…

Ян знизав плечима.

— Ну, німбу поки що не видно. Але ходи, поговоримо, доки який благовіст не нагодився. Зайдемо десь, де тепло?

Вона повела його до якоїсь дорогої ресторації неподалік, де все ясніло дзвінким кришталем та золотими вензелями. Ян звик уже до Маріччиних барокових уподобань і зараз уже й не помічав тих надмірних пишнот, що слугували сестричці мовби коштовним окладом. Невідь чому, але саме там вона почувалася найбільш певно і затишно.

Замовивши неймовірно дорогий салат, Марічка ще двічі відсилала його назад на кухню, мотивуючи це нестачею оливок та якоїсь загадкової «кіндзи». Ян замислено спостерігав за нею.

— Чого це ти витріщаєшся? — скуштувавши останню редакцію салату, спитала вона. — Щось негаразд?

Ян зітхнув.

— Все ти перебираєш… А вже як вибереш, то й за рік не збагнути, чому. Спершу ти одружуєш із собою того неймовірного, марудного Франца. Потім знаходиш собі іншу, не менш неймовірну, забавку. Чого ти прагнеш, зрештою, хотів би я знати.

— А, — вона повела срібною виделкою мовби диригент — паличкою, — це що, Франц заслав тебе нишпорити?