Розділ «Брія»

Казимир зник, лишивши по собі дверний гуркіт та дужі пахощі далекої мезоамерики. Ян автоматично перемкнув трек та сидів ще кілька хвилин, безтямно споглядаючи незаймано-білу євростіну. Потім дістав телефон і набрав Мартинів номер, стисло порадивши слідчому виставити стеження за Петром Величкою, бо, коли тікають навіть найближчі поплічники, то справи його, вочевидь, уже пішли попідтинням.

Щойно вийшовши зі студії, Ян щиро пошкодував про те, що відмовився від Казимирового частунку. Погода надворі зіпсулася вкрай, сіючи з неба крижаною багнюкою та пропікаючи якимсь аж біснуватим вітром. Нещасний ведучий торував вулиці, вгрузаючи в них, наче в арктичні замети; ліхтарі й ті блякли, мружачись крізь люту заметіль. Отож не дивина, що Ян, засліплений вогким снігом, трохи схибив зі шляху, несподівано опинившись на чужій, незнайомій вулиці між вигинами темних арок та одвіку замкненими брамами. «Ти ніколи не вернеш додому», — мимохіть згадався йому рядочок з пісні, — «Разом із дощопсами…»

Йому захотілося сісти в замет і заголосити. Всі, кого він вважав близькими людьми, зникали, гублячись в облуді чи власних клопотах. Навіть Казимира, покидька, було шкода… Разом із дощопсами.

Вибравшись нарешті до власного подвір’я, Ян звично зиркнув нагору, але замість знайомого вогника у вікні, побачив лише темряву, посічену мокрим снігом. В ту мить Янові було начхати на правду, розуміння і навіть любов. Йому просто хотілося, аби хтось відчинив йому двері.

ЧЕТВЕРТА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Запитали в погонича: «Звідки ти?», і відповів: «Походжу я з чудового, дорогого для мене місця. Це — вежа, що шугає в повітрі, велика й прикметна. Живуть в цій вежі лише двоє — Творець і я. Ось, де я живу. А відісланий я звідти аби поганяти ослів».

Подорожуючи, раббі Ельазар і раббі Хія зустріли того, чия душа була свічадом мудрості, але не впізнали його, і він поганяв за ними ослів. Так, ми зустрічаємо тих, хто міг би дати нам світло, але вони проходять повз, невпізнані. Самі ж ми схиляємось перед тими, хто ніколи не побачить світла, що горить у нашому серці.

Той, кого вигнано з найвищої вежі, стає нижчим за нижчих і поганяє за ними ослів. Проте слово хамор, осел, пишеться так само як хомер, матерія, і є у вигнанні велич, котру не судилося збагнути простим подорожнім.

Той, кого вигнано, знає, що він втратив, і чим більшою є його туга, тим більше світла він зможе прийняти, повернувшись. Проте довгою є дорога додому, і спливає снага, і порох виїдає очі.

Сіра мла за щільно припнутими фіранками могла бути раннім ранком, негожим днем чи бляклим надвечір’ям. Або й усім цим по черзі.

Так буває часом, що, ледь прокинувшись, хочеться швидше знову поринути в сон, бо день не містить в собі жодної спонуки, жодної підстави для потерпань та зусиль. Минали години, а Ян лежав горілиць, не в силі підвестись з канапи, і думав про суїцид. Думав непредметно, мовби обмірковуючи давню балачку, та щодалі гірше робилося йому від тих мудрувань, і сенс руху й дії, наче неповороткий корабель, повагом відпливав кудись у сіру млу.

Самогубство, як таке, Яна не вабило, проте, він і не сперечався би, коли б усе довкола зникло, бо зиску з нього було ніц, а лише нудьга й холодний протяг. Коли б він знав — це був, мабуть, найгірший день його життя, бо навіть горе містить у собі драйв і пристрасть, а таке ось бажання зникнути хоч-не-хоч, а відгонить потойбіччям.

Цікаво, а як же чувся Левін, вкладаючи кулю до магазину, так само ретельно й зосереджено, як рахував гематрію літер? Янові уявлялося, як той сидить за столом посеред осінньої ночі, посеред порожнечі, з котрої постало все, і котра постає з усього. А проте, вчинок його був дією; і лише лінь, лише байдужість може вберегти знудженого від необачності, будучи янголом-охоронцем та вартовим коло брами пекла.

Ян лежав, згорнувшись п’ястучком кривди й туги, байдуже спозираючи темну й холодну кімнату. Неподалік від канапи зі мли малювалася поличка, яку Міла оздоблювала своїми забавками. Ідучи геть, вона забрала з собою блискітки, цяцьки та мушлі, і кімната якось нараз втратила дитячу пустотливість, згубила світло і посмішку. Лишився тільки маленький скляний дракончик з підбитим крилом, забутий, вочевидь, у хапанині втечі. Він тужливо позирав на побратима у нещасті — самотній на спорожнілій поличці, яка якимось дивом зберігала іще білі відбитки пальців, котрі Міла лишила, якось, ледь не спаливши налисники.

Але ж такого не може бути!

Насилу підіпхнувши себе, Ян сів на канапі. Справді, як же це — Міла того ж таки вечора витерла поличку; вона, як хірургічне лезо, ніколи не лишала по собі плям чи бруду. Ян підвівся, і, хоча світ опирався його потугам, успішно подолав два кроки до стіни. Авжеж, білий гачечок, мовби хто малював пальцем.

Раптове розуміння підштовхнуло Яна під коліна, і він заледве не сів на підлогу. Він уже бачив такі знаки! І вперше, і вдруге вони віщували смерть, і нібито смерть самочинну. Та невже ж вони виникають від одної лише думки про суїцид?

Серце Янові забилося швидше, гонячи геть непритомну млість. Хтось був тут, у цій кімнаті, хтось, хто залишив ці знаки — зумисне чи ні. Безліч дотичної інформації, наче стрічка гарячих новин, промайнула Яновим мозком, нагадавши і Казимирову втечу, і Гадюччині погрози і Мартинову дорожню пригоду.

Ян рвучко роззирнувся, мовби очікуючи побачити зловмисника, що причаївся за канапою, проте на нього чатувала хіба терпляча і похмура сутінь, що неквапно сочилася крізь фіранки. Мерзлякувато пересмикнувшись, Як ввімкнув світло. Виявилося, що вже десь по обіді, і повертає вже на вечір. Саме час прокидатись.