Розділ «Брія»

— Та посварилися. Знаєш, як воно… — зітхнув Ян.

Отак і накрилася його невдатна анестезія, тільки її й бачили… Скільки ж можна витискати із себе всі почуття, окрім бажання заснути якомога швидше?

— Зле, — безпорадно додав він.

Мартин кивнув.

— Можу собі уявити. Ну та велика важниця… За день-другий подзвониш, скажеш: «Вибач. Я дурень. Ти найкраща в світі». Заживе як на собаці.

Ян мимохіть розсміявся.

— Якби не ти, Мартине, я й досі вважав би, що життя — серйозна річ.

— Та де… Мало хто сприймає життя серйозно — судячи з тих ужитків, які йому підшукують, — спохмурнів слідчий.

— Це ти про графа Ігнаца?

— І про нього теж. Я, власне, що хотів у тебе спитати — нащо ти цькуєш мого свідка? Він на тебе скаржився.

— А-а, — запнувся Ян, — це я… випадково його перестрів. На хатньому розпродажі.

Мартин примружився — мов пес на чужу кістомаху.

— І що?

— Він… е-ее, сказав, що гм, Левін вів якийсь нотатник, котрий ніби зник на ранок по його смерті. Ніби в ньому небіжчик зізнавався, що життя йому остогидло, і давно вже час покласти йому край. Отака загальна ідея.

— Отож, — підібрався Мартин, — з того випливає, що Левін таки застрелився, а якась невідома паскуда тим часом позбувається свідчень, аби підозра впала на старого романтика Шварценберга. Хитрий виверт, е?

Ян блимнув, невміло вдаючи щире здивування.

— Хтось хотів був його підставити?

Слідчий так само нещиро почухав потилицю.

— Не знаю, що і думати. Шварценберг зустрічається з якоюсь панною і за кілька годин ріже собі горлянку невідь з якого горя.

— Ти її бачив? — симулюючи байдужість, запитав Ян.