Розділ «Брія»

Заскочений знагла, Ян заледве опанував неукоськані ще болючі спогади.

— Слухай-но, Марічко, — кволо запитав він, — а давно ти бачилася з нею? З Леєю Браха?

— Давно? Ні. Позавчора. Вона сказала, що їде на кілька днів. До Ваславських Бродів. До якогось, вона сказала, ніби, шпиталю.

— А що з нею?

— З нею? Ні, це вона на гостину… То як вона тобі загалом? Гарненька?

Ян здивувався тому питанню. Гарна? Та до чого тут це? Адже спраглий, що знаходить оазу, цілком не зважає на принади краєвиду… Він і не знав уже, ким Лея була для нього — жінкою, чиєї любові йому праглося чи… чимось іще?

А Марічка — чим вона керувалася, коли відправляла брата знайомитись із кравчинею? Майбутня мама хитро позирала на Яна, видивляючись собі у справописі найдорожчий десерт. Німбу й далі не було видно. Радше вже навпаки.

Вже маючи намір іти з ресторації, Ян підвівся, аби подати сестричці манто. І погляд його впав на двійко дядьків у куточку: один старший, уже сивий, із волоссям, забраним у джигунський хвостик, а другий — худезний, у сорочці, що стовбурчилась на його вузьких плечах, та в незмінному зеленому піджаку. В ресторації такого штибу виглядав він цілком фантастично.

— Привіт, Левку! — кивнув до нього Ян.

Поет заусміхався, кинув погляд на Янову супутницю і підняв два великих пальця догори. Кльова дівуля, мовляв.

— Ти псуєш мені репутацію, Марічко.

Вона звела брови.

— Бо люди подумають: звідкіль в нього гроші на таких розкішних жінок? — пояснив Ян. — Вирішать, що краду.

Марічка розсміялася і манірно взялася за братів лікоть. Псувати — то псувати. Це їй вдавалося навдивовижу добре.

Обтяжений денними клопотами, Ян швидко забув про поета та його, вочевидь, чужоземного спонсора. Проте проноза Левко та його дивовижна обізнаність у Гадюччиних справах самочинно згадалася надвечір, коли до студії зазирнув Янів приятель (хоча, як його називати тепер, невідомо) — Казимир Діжка. З розгону гепнувшись на крісло коло робочої станції, він похмуро зиркнув на Яна.

— Пити будеш? — люто спитав він.

Ян звів брови в мовчазній зневірі. Мало того, що Казимир стелився під Гадюкою червоною доріжкою, нишпорячи й вивідуючи, так оце ще й пиятику надумав влаштувати просто на робочому місці. Із таких непробивних слід би мурувати бомбосховища, подумав ведучий.

— Казю, давай іншим разом, — ухилився він.

— Не буде іншого р-разу, — пророчо прогуркотів Казимир.

— Ну? Ти що, за Шварценбергом чергу зайняв?