Розділ «Брія»

Той прочистив горло.

— Я… гм… Я хочу знати хто він… Мені вона не скаже.

Промовивши це, він підвівся, мовби скінчивши неприємну працю.

— Але навіщо? — підкинувся Ян. — Навіщо тобі знати? Ти вимагатимеш розлучення?

Той хитнув головою, наче норовливе теля.

— Ні. Якщо зможу цьому запобігти.

— То що ж… роститимеш чужу дитину? Знаючи, хто її батько?

Франц Канюк глянув зверхньо.

— Коли ти не базікатимеш, ніхто й не знатиме, — вагомо промовив він. — Я подбаю про те, щоби батько дитини не висував претензій. Так що, поговориш з нею?

— Неодмінно, — відказав Ян.

Лікар кивнув і поквапився геть, застібуючи пальто навскоси та гублячи рукавички. Лишається сподіватися, подумав Ян, що він не встиг іще призначити на сьогодні якоїсь важливої операції — за таких обставин навряд чи вона набавить пацієнтові здоров’я.

Заледве дочвалавши до ліжка, Ян знесилено впав долілиць. Голова гула, мовби хто користався нею замість гучномовця. От уже ця Марічка… ще в школі він збивав собі кулаки об нерозмінний натовп її кавалерів. Вона все перебирала, наче примхлива газдиня на ринку, та й одружившись, не припинила тої забави… За яким таким лихом вона шукала? Яке таке лихо нарешті надибала?

Ян незчувся, як знову поринув у неприємний, морочливий сон, в якому він переслідував містом якусь незнайомку, та все ніяк не зважувався до неї заговорити. Він мусив сказати їй щось життєво важливе, але не міг згадати, що саме…

— Альо, холєра, ти мене чуєш?

Ні, однозначно не це.

Він насилу розплющив око. На день уже давно як благословилося, і в цьому зимному світлі чужа пика над його ліжком виглядало особливо недоречно.

Ян не те щоби підскочив, але сахнувся так різко, що ледве не гримнув додолу.

— О, ти диви… — задоволено промимрила пика, — а я вже думав трупарку кликати.

— Трупарку? — безтямно спитав Ян.

Мартин присів на ліжко, не скидаючи навіть свого шкіряного пальта.