Розділ «Єцира»

— Це ти мені скажи! — вибухнула Міла. — Хоч раз можеш сказати мені правду?

— Можу. Запитуй.

Вона зиркнула на нього коротко і гнівно.

— Як давно ти зустрічаєшся з тим… тою, з тою жінкою, яка приходила на прийняття?

Отут уже Янові сипонуло гарячкою поза вуха… Шляк! А він же так хотів відпочити!

— Це хто тобі сказав? Марічка?

— Марі-ічка… — пирхнула Міла. — Ні. Я йшла за тобою. До Йозефова.

— Що?!

Він підкинувся так стрімко, що в очах спалахнули чорні іскри.

— Якого драного дідька ти шпигуєш за мною?

Міла сахнулася, втискаючись в кутик канапи; на її віях блиснули сльози.

— Ти змусив мене! — тихо, проте затято мовила вона, — ти… ти міг би сказати раніше! Думав, я нічого не бачу? Не розумію?

Ян присів, тручи пальцями скроні. Що ж, Міла здивувала його — вона бачила й розуміла більше, ніж він собі думав. Добрий же урок вона йому влаштувала — надміру добрий і своєчасний.

— Я йшла… я бачила — вона гарна, вона зухвала. Ти що… любиш її?

Він підняв на неї погляд — глузливий та розпачливий, ковток виноградної гіркоти.

— Ні. Краще мовчи, — прошепотіла вона.

Ще мить Міла незмигно дивилася на нього, чекаючи на якийсь знак, на заперечення, на виправдання… Не дочекавшись, вона притисла долоню до вуст, мовби стримуючи крик. Місце силуваного гніву заступив розпач і нарешті, закривши обличчя руками, вона заплакала, схлипуючи судомно й невтішно.

Ян хотів був пригорнути її, торкнутися губами волосся, витерти сльози, заспокоїти, мов зажурене дитя… Йому здалося навіть, що вона чекає на це, сподівається, знаючи, що тоді вона забуде свій гнів і зрештою все поверне на краще. Так і слід було вчинити, певна річ.

Натомість він підвівся і підійшов до вікна, незряче споглядаючи засніжені вершечки веж. Спливла хвилина чи дві. Плач за спиною затих.

— Ти хочеш, щоб я пішла від тебе? Перебралася до мами?