Розділ «Єцира»

Її голос був сухий і ламкий, мов торішня трава. Ян обернувся. Вона сиділа на краєчку канапи, виструнчившись, чекаючи — наче пташка — лише руху, аби підхопитися з місця. Її лице, розлініяне патьоками сліз, було чужим і негарним, губи, підібгані судомною гордістю, надавали їй лиховісного виду. І попри все це, його серце ятрив такий пекучий біль, що тяжко було вимовити й слово.

— Я… не прошу тебе йти.

— Але не просиш залишатися, — схлипнула вона. — Тоді я піду. Мої речі вже зібрані, хоч я і сподівалася, що вийде інакше.

Він відвернувся до вікна, неспроможний дивитися, як вона йде — жінка, з якою він прожив більше як рік, більше, насправді, ніж з будь-ким іншим до неї.

За кілька хвилин, уже прочинивши двері, аби йти, вона заговорила, звертаючись до нього від самого порогу.

— Я не сказала тобі, — блякло промовила вона, — а тепер подумала — раптом це важливо? Дзвонив той твій Мартин, питався, де ти є.

Вона замовкла на мить, а коли заговорила знову, то в її голосі лунала ледь чутна, примарна зловтіха.

— Я сказала йому, що ти пішов до рудої шльондри, що живе на Веженській. Він здивувався, коли почув цю адресу. Ну все. Бувай здоровий. Веселого Різдва.

Гуркотнули, зачиняючись, двері.

Ян в розпачі приклався до стіни, а коли та відмовилась його тримати, помалу зсунувся на підлогу.

Він присягався вберегти її таємницю, а нині, виходить, вивів поліціянта просто під її поріг, та ще й такого затятого й невблаганного, як його найкращий друг. Справжній лицар, що не кажи.

Янові здалося, що незле було би чогось випити, і може тоді вернеться сон, сполоханий люттю й соромом, і, прокинувшись, — зранку чи надвечір — він збагне, що все насправді діється на краще. Насилу підвівшись, Ян почвалав до кухні, сподіваючись знайти там Мартинів дарунок, надпиту пляшку полинної настоянки. І тут нарешті йому відкрилося, звідки взявся в хаті лікарняний дух — шкалик лежав розбитий, і вміст його зеленавим болотом розплився підлогою. Остання Мілина помста, вочевидь. Дрібна й кумедна відплата.

Збираючи уламки скла з підлоги, Ян питався себе, за ким він сумуватиме більше — за Леєю, яка зневажила ним, чи за Мілою, єдина шкода від якої була оця розбита пляшка. Він не міг відповісти; насправді, утома нарешті здолала його, і йому було байдуже, байдуже до нечулості, що аж настромившись на гостре скельце, він не помітив, що з його долоні рясно дріботить кров.

Похапцем скинувши одяг, він вмостився на канапі, і проспав багато годин поспіль чорним сном без сновидінь.

Але пробудження не принесло просвітку.

За вікном вечоріло — він проспав майже цілий день — і в оселі було тоскно і тьмяно, наче в лікарняній палаті. Ян сновигав помешканням, смутний і втрачений, наче примара, що забула, ким була і як згинула; голова йому боліла, і не було ніякої розради. Та й не хотілося жодної.

Невдовзі він ввімкнув телевізор, аби бодай відлунням людського голосу заповнити тишу і пустку; якийсь час він дивився на екран наче на вогонь багаття — відзначаючи лише мерехтіння та рухливі обриси. Потім знайоме обличчя схопило його увагу.

Це був випуск новин. Перед об’єктивом — його непосидюча сестричка з яскравим кубиком мікрофону в правиці; позаду неї — скляні двері, в яких Ян насилу впізнав парадний вхід банку.

«…близько дванадцятої години ночі, повідомляє поліція, — жваво оповідала Марічка, — коло тіла загиблого знайдено прощальну записку, в якій йдеться про те, що Ігнац Шварценберг здійснив речі, про які шкодує, і нині добровільно йде з життя, щоб не постраждали його близькі. Ми попросили прокоментувати трагічну подію особисту секретарку покійного, Марту Жилець, яку сьогодні викликали до поліції, аби засвідчити автентичність підпису Ігнаца Шварценберга».

На екрані виникає молода жінка, впевнена і зверхня, мабуть, за нормальних обставин, проте нині — втомлена і неспроможна приховати бентегу.