Розділ «Єцира»

— Авжеж, і принагідно розкриють всі таємниці світобудови. Ми ж якраз тримаємо раввіна з пейсами на такий ось чорний день.

День і справді не видавався особливо світлим, хоча на сході уже сонно ворушилася попеляста зоря. Ян із Мартином спинились на вершечку довгих Палацевих сходів, що бігли від Граду до Кам’яного мосту, звідки можна було бачити добрих півміста та півсотні веж.

— Боюсь, правда, що на тлумачення світобудови часу вже не стане, — зажурено мовив Мартин, споглядаючи тьмяний краєвид, — не мине і дня, як усі свідчення від’їдуть до есбешного архіву. Я і так ризикував, виставивши стеження за банкіром без санкції прокуратури. Цікаво — але хто мене слухатиме? — за кілька годин до своєї сумнівної кончини Шварценберг зустрічався з якоюсь молодицею.

Мартин кинув на товариша запитальний немовби погляд.

— Молодиця, кажеш? — усміхнувся Ян. — Кощава така, з косою напереваги? То може вона й до Левіна зазирала? Як гадаєш? Скурила цигарку, і — до справи?

— Яку ще цигарку? — тручи сонне око, здивувався слідчий.

Ян щільніше загорнувся в пальто, ховаючись від вітру.

— Мені звідки знати. Там же лише недопалок був. З відбитками помади.

Мартин підкинувся, наче струмом уражений.

— Де це був недопалок?

— У попільничці, що стояла на столику у вітальні. Я чекав, поки ви там все обнюхаєте та обмацаєте, тож мав нагоду роздивитися.

Слідчий кинув на Яна божевільний погляд.

— І ти не сказав мені? — він застогнав. — Хол-лєра, де були мої очі? Значить, там була таки жінка. Значить, Сегал таки брехав.

Мартин занурився у похмуру мовчанку, стукаючи кулаком по кам’яному мурі, і тоді нарешті — хоч і надто пізно — Яна осяяло, на кого віднині могла впасти підозра.

Йому перехопило подих, і він тут-таки заприсягся, що не скаже більше ні слова. Але шкоду вже було заподіяно.

— Доведеться ще раз потеревенити з нашим красунчиком, — лиховісно усміхнувся Мартин, — може то він сам собі губки малює, а може… Ха! Ну, ходи, друже, — звернувся слідчий до Яна, — за такі заслуги я підвезу тебе додому. Другий раз я сам тебе закличу оглядати трупи, бо вже зір мені відмовляє, та й не тільки зір.

— Ні вже, доста! — обурився Ян. — Хай їй грець, такій праці! Брудна то морока — шукати правду. Брудна і невдячна.

— Скажи, коли бачив крашу, — похмуро мовив Янів друг.

Ведучий кинув довгий погляд вздовж Палацевих сходів. Місто, огорнене сутінками, здавалося чарівним князівством з похмурої казки, де гожі князівни ошукують лицарів, а лицарі укладають угоди з драконами.

— Час додому, — зітхнув Ян, — на мене чекають.