Розділ «Єцира»

Як затриматись на порозі страху й не дати волі розпуці? Той впадає у відчай, хто, засліплений власною гординею, не бачить більше світла Творця. Слід шукати іншої радості, аніж та, що засліплює, аніж та, відсутність якої занурює в розпач. Проте гляньмо — нечисте так тісно вплелося в наше життя, що навіть милосердне кривдить, а безгрішне становить спокусу.

Затраснувши за собою двері «Корони», Ян ледь не зірвався на біг. Він так швидко гнав вулицями, що отямився аж коло млина за Кам’яним мостом. Додому вертати тепер було години півтори, та додому не спішилося. Насправді, хотілося бути якомога далі від дому. Так було завжди, коли Янові траплялося усвідомити, як він сам собі осточортів — з нагоди чергової ганебної історії.

Стояла глуха ніч, отож вибір годящої розради був небагатий. Зазирнувши до якогось закіптюженого генделика, він замовив собі скибочку цитрини та склянку дешевого коньяку, ковтнув його нахильцем під зневажливими поглядами втомлених повій, та й подався далі блукати містом, не здаючи собі справи, куди іде й навіщо. Приборканий доти пияк і мазохіст у Янові мріяв перестріти на вулиці якихось волоцюг, зчинити бійку, бути битим і забраним до поліцейського відділку, де доречним був би інший сором та інший біль.

На Янове щастя, жоден волоцюга не зглянувся на його журбу, отож поблукавши кілька годин та так і не перестрівши жодної халепи, Ян надибав якусь дивну безіменну корчму, одну з небагатьох, відчинених о такій порі. Сподіваючись бодай там зустріти якого невимогливого нападника, він зайшов досередини та примостився в темному кутку.

Корчма ця, слід сказати, була справді дивною і непривітною, схожою радше на бункер — з низькою стелею та брудними столиками, над якими висіла каламутна димова хмара. Завсідники провели прибульця такими ж каламутними очима, а кримінального виду корчмар одразу ж вискочив з-за шинквасу, аби з’ясувати, з чим це до них завітали несподівані гості.

— Кньяку. Двст, — промимрив Ян закоцюблими від морозу губами, і корчмар, відзначивши в його особі звичайнісінького п’яницю, тим утішився і невдовзі приніс проханого питва.

На Янів жаль, більше ніхто не звертав на нього уваги, отож надія влаштувати сутичку неухильно слабшала. Кудлатою димовою хмарою спускалася втома й гнітюча байдужість.

— А подай-но сюди попільничку, — вимогливо проказали поряд.

Ян не зреагував.

— Я до тебе звертаюся, п’яний паскуда-циган.

І все було би добре — в сенсі, Ян би може і дістав свою кабацьку бійку, якби тільки кривдник був трохи інший. Бодай би іншої статі.

Бо то була дама — язик не повертається назвати її бабцею — але то була справді літня дама, у плетеній шалі, хутровому капелюшку та з довжелезним мундштуком у пальцях, оздоблених ажурними мітенками. Не дочекавшись попільнички, вона показово струснула попіл просто на стіл.

— А чого це ви кличете мене циганом? — зацікавився Ян, з дорогою душею ковтнувши «п’яного паскуду».

— Я кличу так усіх, хто швендяє без цілі та користі.

Ян лише знизав плечима — що тут заперечиш? Його походеньки і справді не були ані цілеспрямованими, ані корисними, хоч і вдовольняли собою певну прикру потребу.

Стара дама глянула зверхньо крізь пасма сизого диму.

— Швендяє, кажу я, не лише вулицями — на загал. Блукає. Жебрає. Оббиває пороги.

Засмучений ведучий блимнув на неї з-під лоба. Дама дивилася суворо й несхвально.

— Приймак-дармоїд, і той вартує більшої шани, — пускаючи димові кілечка, повідомила вона. — А що у вас, заброд, на серці? Сама лише метушня.

Ян кивнув.