Розділ «Єцира»

Війнуло пряним, гарячим духом сходу. Гаряче вино забивало подих, наче зріджене пекельне полум’я. Вона кілька секунд розглядала спалахи пурпурової плазми, потім, зважившись, підняла погляд.

— Скажи мені, Яне… ти… як ти ставишся до брехні… до нещирості?

Він насилу відірвав погляд від сяйного відсвіту золотого шиття на її гладенькій шкірі. Лея дивилася вимогливо, терпляче чекаючи на відповідь.

— Намагаюся уникати цього, — повідомив Ян, відчуваючи легкий свербіж провини. — Брехня лише заплутує, коли все і так не просто. Ти як гадаєш?

— Угу, — погодилась вона, опустивши погляд, — але іноді… коли правду сказати не можеш, не маєш права… тоді — можна вдатися до певного, гм… лукавства?

Запитання прозвучало з викликом, ледь не з доріканням… Невже вона натякала на те, що він нічого не сказав їй про Мілу?

— Лея, послухай, я не назвав би це лукавством… — примирливо мовив він, мимохідь спираючись на подушки, аби бути нехай на долоню, але ближче, — ти ж сама кажеш — «не маєш права»… Завжди є інший спосіб відкрити приховане, зрештою, так все і відбувається.

Вона кивнула.

— Так, але якщо хтось може через це постраждати? — тихо, не піднімаючи погляду, промовила вона. — Хтось, чиї інтереси не були враховані?

В її голосі — звинувачення і притлумлений розпач… Чи може бути? — вона говорить про нього, про Мілу і… про себе? Яна просто обсипало жаром, коли він уявив, що вона могла відчувати. Але ж, коли так, то це значить…

Земля гойднулася млосно і п’янко, світ спалахнув новими барвами — пряним вином її вологих вуст, прозорим бурштином її неймовірних пташиних очей… Він впіймав її холодні пальчики між червоних подушок. Вона обернулася до нього зі страхом та надією в погляді.

— Лея, — гаряче промовив Ян, — ти потрібна мені як повітря. Якщо ти забажаєш, я розкажу їй все сьогодні ж зранку.

Лея завмерла, широко розчахнувши очі.

— Кому розкажеш?

— Мілі, звісно ж.

— Мілі? Навіщо? — далі дивувалася Лея.

— Але ж ми…

Такого погляду він не сподівався — блискавичне, разюче, як нагай, розчарування. Лея висмикнула свою руку з його долоні.

— Так о-он про що ти, — протягнула вона, коротко розсміявшись. — О, боже! А я гадала, що ти мене зрозумієш…

Із пекла в ополонку… Падіння було таким стрімким, що в нього зашуміло в вухах. Розчарування, біль і кривда вихлюпнулись через вінця, розколовши стражденну чашу надії і терпіння.