Розділ «ЯР Роман»

— Вертайтеся вже, бо вас, мабуть... ждуть.

— А хто б мене?

Голос Оленки йшов ніби аж із грудей, м'який і оксамитовий. Мені хотілося сказати, що на мене ніхто не чекає, що я давно вже мріяв отак іти й зустріти її саму, обов'язково саму, і розповісти їй усе-все, що тамував у собі досі, але тепер стояв і, мов бичок ратицею, конав сніг носаком. За обрідним штахетником була її хата, й Оленка могла щомиті пірнути у хвіртку, лишивши мене на вулиці довбати сніг черевиком. Десь у надрах свідомости майнув і зник Антін Ягода, з яким я обіцяв поквитатись, але все те видавалося таким нікчемним і нереальним, про що не варт було й думати.

Оленка випручала руки, які досі тримала в рукавах, і потяглася до мене правицею. Я жадібно вхопив у покоцюблі долоні її м'які й теплі й уперше подивився їй просто в вічі. Вони були чорні й великі й чітко вирізнялись на білому обличчі, і за цю мить я віддав би хто зна й що, аби тільки ті очі всміхнулись чи бодай стали зрозумілішими. Я відчував, що маю вже пустити її руку, що так довго люди не прощаються, чужі, сторонні одне одному люди, натомість тримав і тримав, і теплі дівочі пальці покірно лежали в моїй долоні, навіть коли Оленка сказала «Бувайте», а я не відповів. «І нащо то люди вигадали ту дурну форму звертання “ви”, яка тільки відчужує, віддаляє одне одного», — майнуло мені.

— Я... піду вже...

Я ступив до неї півкроку, і Оленка не сахнулась убік, тільки рвучко нахилила голову. Руки наші й досі тримались одна одної, але пальці тепер міцно стискали мою долоню. Я спробував заглянути їй в обличчя, та воно хилилося й хилилося додолу.

— Я боюсь...

Певно, людська психіка, і розум, і почуття, і все єство збудовані дуже невправною або ж злою рукою, бо мені перед очима стала Ганна. Я ніби побачив себе збоку, зосторонь, і пустив Оленчину руку.

Розділ дев'ятий

Олег Попович останнім часом приходив лише по неділях. Він усідався, як сам казав, на своє штатне місце між столом і шафою й розповідав останні новини. Цієї суботи Олег повернувся з Києва, їздив у відрядження, і тепер Максим уже трохи докладніше знав, що саме сталося в українській столиці...

— Знаєш будинок на розі бульвару Шевченка й Володимирської?

Максим подумав і кивнув.

— Так ото там була українська міська управа Києва. Кажуть, коли радянські війська втекли, зразу ж на цьому будинкові замаяв жовто-блакитний прапор. Якийсь професор Оглоблін з університету сформував міське самоуправління й оголосив себе головою.

— Хіба не німці його наставили?

— Та пі ж. Німців ще й у Києві не було, але вони потім мусили його визнати, бо ще ніхто нічого не знав. Цей голова негайно організував і газету, яку ми з тобою читали. Редактором було призначено професора Штепу. Не знав такого?

Максим заперечно похитав головою.

— Потім, замість Оглобліна, до влади прийшов аспірант УНДІПу Багазій. Хлопці всі були переважно молоді й гарячі. Необ'їжджені лошаки. Сам же бачив, як вони загинали. «На Україні — по-вкраїнському!» Німці придивлялися. Потім розкусили, що ті готують якийсь заколот. Уявляєш — у такому тилу — і раптом заколот! Український уряд, отой, що сформувався був у Львові, почав потроху наближатися до Києва. Але й серед цих була майже сама молодь. Згоди повної ще не дійшли, не домовилися, якою має бути Україна після повстання.

— Може, знову комуністичною? — закинув Максим.

— Дурниці. Комуністична — це те саме, що й російська. Знову колонія? Про таке не могло бути й мови. Народна республіка. Демократія, та й годі. Але ці київські, з управи, передали куті меду. Німці розкусили їх. Одного ранку з усього міста з'їхалися німецькі машини — кажуть, штук сто п'ятдесят. Вулиці були забиті. Нібито й танки. Оточили управу й почали виводити всіх, хто там був: і причетних, і не причетних. Багато, кажуть, і простого люду потрапило — хто з якимось проханням прийшов, хто ще чогось. Усіх їх понапихали в машини й повезли в Бабин яр. Знаєш, де він?

— Десь на Сирці... А що?