Розділ «ЯР Роман»

— Ну, вот так...

Афіноґенові очі були холодні й злі, і Максим спробував зосередитися.

— Що вона... зробила?

Афіноґен стиснув губи, і рот його став схожий на щілину.

— Не прикидывайтесь.

І раптом засовався на стільці й майже заволав, перейшовши на ти:

— Послушай, отступись! Она тебе не пара!

До Максима тільки тепер дійшов увесь зміст цього незрозумілого шарпання, і він засміявся. Але його охопила несвідома лють. Чого треба тут оцьому йолопові?

— А вам пара?

Йому хотілося встати й заюшити Афіноґенові межи очі, та той мовби зів'яв і зіщулився, увібрав голову в плечі. Такого навіть Максимові стало ніяково чіпати. Однак злість підпирала груди й видиралась назовні.

— Вам, кажу, пара?

— Я не могу без нее. А ты пришел, и она перестала на меня смотреть. Думаешь, я не видал, как вы тогда у нее на именинах?.. — І знову повернув на благання: — Послушай, мне уже, так сказать, сорок... с гаком... А ты себе найдешь!

Така принизлива роль, певно, давалась йому не легко, Максим це розумів, але лють не вщухала. Іноді під час розмови щелепа в Афіноґена якось дивно зривалася, відскакувала. Це Максим помітив першого ж дня їхнього знайомства, та тільки тепер збагнув причину того химерного явища: щелепа клацала щоразу, коли Афіноґен вимовляв звук «о». Але тепер злість почала влягатися, і Максим несподівано й для самого себе сказав:

— Я з Ганною не маю нічого спільного, — то, власне, була чистісінька правда.

Він уже й пошкодував, що бовкнув не те, що цей закоханий йолоп не заслуговує на подібну відвертість, але вже було пізно, бо слово-таки не горобець і народне прислів'я в даному випадку виявилося цілком слушним. Тому його ще дужче здивувало, коли Афіноґен вигукнув:

— Врешь! Врешь! Врешь!

— Знаєте що, пане... — Максим запнувся, бо ніяк не міг згадати його прізвище, а назвати на ім'я такого дурня не хотілося. — Знаєте що? Ви прийшли до мене в гості, то й поводьтеся як гість, а то я ще вам і на двері показати можу.

Афіноґен аж кипів. Безвольну депресію з нього мов рукою зняло, він схопився на рівні й почав швидко натягти шинелю, зопалу не потрапляючи в рукав і ще дужче від того лютуючи. Нарешті спромігся вдягтись. Червоний і розхристаний, зібгавши в руці головний убір, він сказав Максимові:

— Ну, ладно... Мы еще с тобой поговорим. Даю тебе слово, гад!

І кулею вихопився з кабінету.