Розділ «ЯР Роман»

Нещодавно Олег Попович розповідав, буцімто німці зазнали невдачі під Москвою й повернули на схід. Але чи можна вірити Олегові? Ця людина останнім часом поводила себе дуже дивно. Максим навіть не міг уторопати до пуття, радіє Олег чи сумує з тієї німецької невдачі. Зрештою, завжди краще знати, що людина думає й про тебе, і про все те, що тебе стосується, та Максим дедалі частіше відчував у собі нестачу знань та елементарного життєвого досвіду, якого в концтаборах не набувають. Він часом заздрив Поповичеві за його тридцять п'ять років, за всі перепони, які той здолав на своєму віку, навіть за передчасну лисину, що майже до маківки оголила йому голову.

Пізніше Максим починав розуміти, що річ, звичайно, не в лисині, що такі заздрощі — то, принаймні, дитячі дурниці й більш нічого, і починав злитися на себе й за це, і за те вагання і нерішучість, які останнім часом допікали йому.

Ні, людина таки мусить триматися якихось головних, магістральних тенденцій у своїх уподобаннях та поглядах, і в поведінці, бо в іншому випадку вона потрапляє під імпульсивну владу миттєвих настроїв та забаганок.

Максим обернувся на стільці й поглянув назад. За спиною в нього висіло невелике двокольорове знамено: блакитне, мов небо напровесні, і золоте, як достигла пшениця. Хлопцеві згадалось, як розхвилював його цей символ України, коли він побачив його вперше, над управою. Він дивився на нього доти, поки те почуття заполонило його знову. Ось що має керувати всіма його подумами й діями. Україна. Багатостраждальна, віками мордована й паплюжена Батьківщина. Коли подумаєш про неї, усе інше здається таким дрібним і дріб'язковим, що ладен віддати всього себе частинками, клітинами на вічні тортури, аби тільки вона жила.

Максим устав і схвильовано заходив кабінетом. Тоді спинився під портретом Симона Петлюри та іншої людини, ближчої, бо живої, — Бандери, і довго дививсь їм у вічі. Малюнки були виконані неякісно, чорним штрихом на сіруватому папері. Максим давно вже збирався поміняти їх, у шухляді великого столу в нього лежали дві чудові гравюри, але увесь час або ніколилось, або ж забувалося в каламуті щоденних клопотів.

Максим Нетреба підставив стілець і зняв зі стіни спершу один портрет, по тому й другий. Була неділя, день не навчальний, і Максим вирішив не відкладати це діло на завтра. І тільки встиг повитягати сіруваті аркуші з-за скла рамок, як рипнули одні двері, тоді другі, і до кабінету ввійшов Афіноґен.

— Здравствуйте.

— Доброго здоров'я, — відповів директор школи й здивовано втупивсь у гостя. Досі ця людина ніколи не приходила до нього, вони бачилися всього двічі в житті: раз на тій вечірці в Ганни, і вдруге — під час відкриття школи, якщо не брати до уваги випадкові зіткнення в коридорах управи чи на вулиці. Тепер Афіноґен прийшов сюди сам, а це щось та значило.

— Сідайте, — не дуже певно запросив Максим. — Роздягайтесь, бо в мене сьогодні тепло.

— Я ненадолго, — буркнув прибулий, проте скинув головний убір, а потім і чорну шинелю. Він був у всьому чорному, тільки обшлаги та комір добре підігнаного до його не дуже стрункої постави френча були сірі.

— Прошу сідати, я тут саме... — Максим підставив гостеві стілець.

Афіноґен сів, натоптав люлечку, що зображувала голову Мефістофеля, і почав понуро стежити за діями господаря кабінету. Максим підійшов до столу, подумав, що йому робити з портретами, тоді згорнув їх руркою, але вони не трималися й випростувались. Хлопець рішуче склав їх удвічі й учетверо, потім перегнув ще раз, підійшов до груби й убгав туди. Загоготіло полум'я.

— Что это вы жгете? — поспитав гість.

— Та це я... своє.

Максимові не хотілося розповідати Афіноґенові про той настрій, що охопив його допіру. Йому було цікаво, що скаже заступник начальника поліції. Він зняв зі столу засклені рамки й поставив їх у кутку.

— Ви щось по ділу?

Не дивлячись на нього, Афіноґен тільки хитнув головою. Але хвилини спливали, а він мовчав. Це починало нервувати Максима. Щоб одвернути роздратування, він заходився думати, на кого схожий цей чоловік. Здається, на Ворошилова. Так, так, на Ворошилова, тільки цей значно більший і без вусів. Йому стало смішно. Що б на те сказав «перший радянський маршал»? І що б сказав сам Афіноґен.

Максим так захопився порівнянням, що його страшенно здивували слова гостя, зовсім несподівані й безглузді.

— Я пришел поговорить про... Ганну Базилевич.

— До чого тут Ганна? — вихопилося в Максима, бо він і справді не знаходив ніякого зв'язку між нею й оцим маршалом у погонах підпоручника української поліції.