Розділ «ЯР Роман»

— Я до вас не маю ніяких претензій... — Я згадав його прізвище й закінчив: — ...пане Горобцов.

Зрештою, проковтне й цю нетактовність, коли вже ковтнув більшу.

Однак, Афіноґена мовби аж розвеселила та моя мимовільна фамільярність. Вставши й підійшовши до мене, Афіноґен заходився трясти мою руку:

— Кто старое помянет, тому глаз вон!

— Згода, — мовив я. — А пані Ганна...

Я не знав, як пояснити Афіноґенові, що з Ганною все покінчано, та начальник поліції перебив:

— Ш-ш-ш... — ще й пальця до губів приклав. — Ничего не говорите. Если между вами что-то есть, то я отступаюсь.

— Нічого немає, — втомлено сказав я. — Вже нічого немає.

Хотілося, щоб цей невдаха швидше дав мені спокій, я стомився, страшенно стомивсь, але Афіноґен і далі тримав мене за руку. Я сумно поглянув на нього:

— Ви щось маєте ще спитати?

Афіноґен одвів погляд:

— Да нет... Только того... ну... хотел спросить... — Він дивився на порожні засклені рамки з-під портретів, які від позавчора стояли в кутку. — Кто вам об этом сказал?

Я пильно подививсь на нового начальника поліції:

— Що саме?

— Ну, вот об этом, — він кинув підборіддям на рамки. — О портретах.

— Не знаю, що ви хочете від мене, пане... Горобцов.

Але він хитро всміхавсь. Очі його зіщулилися й промінням зібрали зморшки на скронях:

— Вы хорошо знаєте, пан Максим. Когда мы с вами позавчера... Ну, когда я пришел сюда, вы посрывали портреты и пожгли их.. Было такое? Бы-ыло. И не прибедняйтесь. Ну, скажите, кто вам об этом... а?

— Слухайте! — Я почав знову дратуватися. — Ніхто мені нічого не казав. Я просто вирішив тоді поміняти портрети, а ви прийшли й підняли скандал. Вас це влаштовує?

— Да я ничего, только ж странно, что полиция узнала от немецкой комендатуры сегодня, что все портреты надо поснимать, а вы поснимали их еще в воскресенье...