Розділ «ЯР Роман»

— Мене й так поліцайкою дражнять!

Щось немов перевернулося мені всередині, і я теж поклала свою ложку на полумисок. Мені згадався той день, коли я новела Наталочку до школи. Було перше вересня п'ятдесят першого року. З усіма малюками поприходили матері, і тільки в одного Вітька Баглія був батько, з дерев'яною ногою, але батько ж. Вітько зразу став героєм усього класу, а Наталочку почали дражнити поліцайським байстрям.

— Я вже лягатиму, — сказала вона вибачливо. — Можна?

Та наступного вечора Наталочка раптом поспитала:

— Ma, через стіки днів тато приїдуть?

Уранці поцікавилася вже іншим:

— А вони паровозом їхатимуть, чи як?

Мені защеміло в очах, я стенула плечима й швиденько вийшла в сіни. Назустріч кульгав райкомівський кур'єр Онучко.

— Я по тебе. Іди, казали Олександр Мокійович, шоб прийшла.

— Міні в ланку.

— Іди, кажу, це важніше! Казали, шоб не вертався без тебе, ясно тобі?

Я напнула чисту хустку й пішла. Бадаев запитав мене з порога:

— Вы об этом рассказывали кому-нибудь?

Я кивнула.

— Кому?

— Наталочці.

— Кто это такая?

— Дочка моя.

— Вобщем так, — сказав Бадаев. — В центре, сами знаєте, стоит обелиск... Ну, вы сами знаєте, надо, чтобы он и в дальнейшем там же стоял. На героических примерах мы должны воспитывать подрастающее поколение... Понимаете меня?

Я кивнула.