Розділ «ЯР Роман»

Але я не плакала, у мені вже всі сльози виплакалися й висохли. Я слухала, як він щось мені каже, і нічого не чула.

Увечері дядько Йовхим усе мені розповів — усе до краю, усю правду, яку я знала й якої боялася стільки років. Отже, Максим на волі, його випустили. Від однієї думки про це груди поймалися солодким болем. Та наступної миті я неначе грюкалася головою об сволок: але ж він убив Антона...

«Так надо было».

Убити мого брата? Брата своєї дружини?

Суд визнав його і в цьому невинним.

А сам він? Сам!..

А я?

Такі думки мордували мене щодня й щогодини. Забувалася я тільки на роботі — працювала в буряковій ланці. І коли від гладенького сапилна в мене займалися вогнем долоні, а в попереку неначе стримів ще довший і цупкіший держак, я лягала просто на груддя перепочити й мені починало здаватися, що я дурна й марно скіпаюся і до себе, і до Максима, що війна перекреслила всі раніше усталені норми й треба дивитись на все простіше й тверезіше.

Але це тривало не довго — поки я верталася додому. Якщо Наталочка ще не спала, я варила якоїсь юшки й ми мовчки їли. Тоді лягали спати, донька увесь час вовтузилась у ліжку й штурхала мене, хоч я й так не змогла б заснути до третіх півнів.

Одного вечора листоноша таки приніс мені листа. Максим писав уже з дороги — з Томська. За ці вісім років я одержала від нього другу звістку. П'ятдесятого року, не витримавши, написала була заяву до Верховного Суду республіки з проханням повідомити місце Максимового перебування. Відповідь отримала з обласної прокуратури разом із адресою. Я написала Максимові раз, по двох місяцях ще, і по трьох — утретє. Нарешті Максим відповів: «Не муч себе й не гроб життя ні собі, ні Наталочці, двадцять п'ять років — то факт, і від нього нікуди не дінешся, вважай себе вільною в усіх відношеннях і не треба більше писати».

Просив передати його адресу матері, не знав, що вона померла з голоду в сорок сьомому. Тридцять третій перетривала, а сорок сьомого — вже ні. Та й ми з Наталочкою, сам Бог знає, як вижили.

Тепер він прислав коротенького листа — аркуш учнівського зошита в три косих лінійки. Повідомляв про наслідки повторного суду, питав про життя, про Наталочку. І жодного слова про свої плани й наміри — неначе це нікого не обходило. І лише в кінці приписав, що буде в Томську місяць. І адреса — «Головпошта, до запитання».

Наступного дня я відповіла йому. Думала, звичайним, але в останню мить наклеїла зайву марку — авіапоштою. Увечеpi, зваривши галушок, я погукала з вулиці Наталочку, і коли сіли їсти, спитала в неї:

— Шо б ти, коли б оце тато приїхав?

Наталочка серйозно подивилася на мене:

— Ти хочеш ожениться?

— Не, — сказала я. — Про твого тата питаю. Хочеш ти, шоб він приїхав?

Дочка відклала ложку на вінце полумиска й відповіла, дивлячись на двері:

— Не хо.

— Ч... чого не хочеш?