Розділ «ЯР Роман»

— Та випустили ж... Кажуть, уроді йому звізду Героя дали чи шо... Не читала?

— Нє, — відповіла я й попрощалася. Та це повідомлення додало мені сили.

Хоч нехай там що, а повернулися вже люди, які могли бодай трохи світла пролити на моє життя, що роками тонуло в клейкому й непроглядному тумані. Я ще боялася у будь що вірити й сподіватися, єдине, що лишалося мені, — чекати завтрашнього дня й тих наслідків, які він мені принесе.

Але минуло добрих два місяці, перше ніж мене покликали до райкому партії. Секретар Олександр Мокійович Бадаев був немолодою вже людиною — років під шістдесят. Дівчина з приймальні Наташа, коли з кабінету вийшло троє спітнілих, немов щойно з лазні, чоловіків, кивнула нашому голові та його сусідові:

— Ідіть.

Але ті, повстававши, знову сіли на свої місця й ніяково запропонували мені:

— Може, ти зайдеш нерва?

Я мовчки попростувала до чорних, оббитих дерматином дверей.

— Драстуйте.

Секретар райкому, розчавивши в попільниці недопалок, звів на мене брови.

— А, это вы... Садитесь.

Я сіла біля дверей.

— Ближе, ближе, не бойтесь.

Підійшовши, я сіла навпроти нього — на краєчок м'якого шкіряного крісла.

— Так, — діловито сказав секретар. — Вашему мужу... Мужу? Был повторный суд.

Він підвівся, розчинив за спиною в себе вікно. Я тупо дивилася на кришталеве чорнильне приладдя, зроблене в формі Кремлівських веж. Зараз мало пролупати слово, яке або вб'є мене, або розв'яже той тугий вузол, що десять років стягав мені шию. Та з тону секретаревого не можна було нічого зрозуміти, і я щосили трималася за слизьке поруччя шкіряного фотелю.

— Я им покажу, где раки зимуют! — проказав Бадаев, одвернувшись нарешті з-од вікна.

У мене вихопилося:

— Га?

Бадаев махнув рукою на двері: