Розділ «ЯР Роман»

— Ткаченко?

— Та нє.

— Литвин?

— Та нє-е-е...

— Бадаев?

— Еге, еге! — згадала тітка Дунька. — Бадаев же! Він теперечки в нас...

Дядько Йовхим сів на своє місце під осяяними шибками, і світло заплуталося в його довгій лопатистій бороді. Я й досі не змогла заспокоїтись, мене аж колотило, і дядько Йовхим почав натоптувати люльку.

— Усе скажу, як воно було, чуєш... Усе розкажу взавтра. Партія ослобонила мене, хай партія й це рішає. А я все скажу, як воно було. Не бійся. Як тебе?..

Я хлипала й не могла відповісти навіть на таке просте запитання. Мені допомогла тітка Дунька.

— Та як же... Ма'ть, Оленка?

Я кивнула головою й знову зайшлася голосом. Так я не плакала вже багато років — одколи посадили Максима, тепер же мене мов прорвало, неначе десь у душі визрів і лопнув чиряк, і попустив, і стало вільніше дихати. Бабця пішла до хати, щось буркочучи під ніс, а дядько Йовхим сказав:

— Шо вона з людьми наробила...

Певно, старий мав на увазі війну, бо згодом докинув:

— Онде вже десять год, а й досі той... Одригується. І хоч би шо я тобі сказав, хіба тобі полегшає? То брат, а то чоловік. Хоч так болітиме, хоч так...

Я не знала, що думав старий, але вже не плакала. Дядько Йовхим пахкав поперед себе яскравим сизим димом і глухо бухикав. Дим ліз мені у вічі, та я не здогадувалася відсісти далі. Поряд із цим сивим, аж білим дідуганом було якось тепло й затишно.

Коли я встала й, не дочекавшись ніякої відповіли, попрощалася, дід і собі встав і почовгав слідом за мною до хвіртки. І коли я відчинила й вийшла на вулицю, він сказав:

— Ти в газетах не читала?

— Про шо?

— Та про Кузьму Крутя. Кажуть, уроді йому...

— Його випустили.