Розділ «ЯР Роман»

— Это я не вам. Не вам. Видели тех двоих, что у меня здесь были?

Він знову розкрив пачку «Казбеку», що лежала на краю полірованого столу.

— Д-да... Так на чем мы остановились?.. A-a да! Значит, вашого мужа выпустили.

Хоч я два місяці чекала цієї розмови й цих слів, які мали ствердити або заперечити мої сподівання, але з грудей неначе само вихопилося:

— Га?

— Выпустили вашого мужа, випустили. Он еще вам не писал?

— Ше...

— Ну, ничего, напишет. За него просили м-м... Ефим Афанасьевич Дереза... Вы его знаєте?

Я повільно кивнула головою.

— Ефим Афанасьевич, значит, Дереза и Герой Советского Союза Кузьма Трофимович Круть. Теперь в нашем районе есть свой Герой. Вы его знаете? Учительствует в селе Веприках. Партизан и вообще... Когда мы...

Я перебила секретаря:

— Антона вбив Максим?

Бадаев підійшов до мене й поклав руку на плече, так само, як зробив того вечора дядько Йовхим. Тільки в старого Дерези пальці були мов цурпалки.

— Ничего не попишешь. Так надо было. Это довело повторное следствие.

Секретар райкому пішов до дверей і розчинив їх. Із приймальні долинуло квапливе рипіння стільців.

— A-а, вы уже здесь?

Почулося шкрьобання чобіт по підлозі.

— Сидите, сидите, я еще занят... Наташа, впустишь тогда их ко мне.

Я сиділа, низько схиливши голову. Бадаев підійшов і вдруге торкнув мене рукою за плече:

— Не плачьте, м-м... товарищ Нетреба, не плачьте.