Розділ «ЯР Роман»

По той бік рипнули двері, з хати вийшов Антось і попростував стежкою попід вишняком до хвіртки. Ззаду, у спину, він був дуже схожий на свого батька, навіть і трохи сутуливсь, як Антін, хоч йому лише йшов двадцятий рік — восени мали брати до армії.

Коли садок ще дужче заплутавсь у синьому павутинні сутінок, на стежці з'явилася Паша. Я відхилилась од шибки. Ми з невісткою мало розмовляли між собою — нам було просто боляче дивитись одна на одну. З її схудлої й висохлої постаті та дрібного мережива зморщок на змарнілому обличчі я бачила, як минають роки, а Пашу найдужче нервувала моя донька.

Я сиділа, спершись на побілену глеєм стіну, і слухала Пашині кроки. І коли клацнула клямка моїх дверей, мене від несподіванки аж підняло з лави. Паша ще по війні поставила в себе ніч, і ми ніколи не ходили одна до одної — зустрічалися тільки в сінях та надворі. Тепер же невістка стала у дверях і застигла, вдивляючись у темну кімнату. Я завше страждала від того, що Паша так вороже ставиться й до мене, і до моєї Наталочки, і тепер сиділа, боячись ворухнутися.

— Сидиш? — обізвалася невістка, і я слухняно відповіла:

— Сидю...

— Старий прийшов.

— Який... старий?

У мене від невиразного передчуття мурашки по спині полізли.

— Йовхим, 'кий же ше...

Йовхим... Дядько Йовхим... Я повторювала в собі це майже забуте протягом десятиріччя ім'я й не могла вирішити, що маю робити. Паша більше нічого не сказала, проте й не йшла з хати, а я сиділа, як приголомшена. Я ще не знала, чи радіти мені, чи плакати, у мені все мов отерпло й задеревіло. І тільки коли Наталочка ворухнулась у ліжку і спросоння заплямкала, я встала й, мовчки відсторонивши невістку, вийшла надвір.

— Іди, йди, — сказала мені навздогінці Паша. — Він тобі домаже медом по губах...

Я не зрозуміла її репліки, стала, щоб обдумати, тоді рушила знову. У голові не було жодного плану й жодного слова, яке я мала сказати, прийшовши до цього забутого чоловіка. І чим він мене розрадить, коли й сам, певно, потребує втішання. Я дибала, нічого не помічаючи, і ноги привели мене до дядькової Йовхимової хати. Біля порога сидів якийсь не знайомий мені дід у кухвайці. З вікна надало тьмяне світло лампи й осявало його зовсім голе тім'я з білою оторочкою волоссячка над вухами й таку саму довгу білу бороду. Борід у нашому Ярі не носив ніхто, і я швидше здогадалась, ніж упізнала, що це й є дядько Йовхим. Я привіталася й не знала, що сказати цьому дідуганові й що запитати в нього.

— Ви ж хто такі?

— Ягола я...

— Ягола, — промовив дядько Йовхим і перепитав: — Антонова, значить.

Я зітхнула, і старий знову сказав:

— Антонова...

Тоді, мов щось пригадавши, придивився до мене ближче — аж нахиливсь:

— Так шо: жінка Яголина чи?..

— Сестра, — відповіла я.