Розділ «ЯР Роман»

— Де ж він його возьме, Йовхиме?

— Хай хоч виригає. З мене требує райком.

Не пам'ятаю, про кого йшлось, Іван Ягола нагадав дядькові Йовхиму, що той чоловік уже здав два податки, тоді дядько Йовхим крикнув ще дужче:

— Як не здасть утретє, то, значить, ми з тобою здамо свої партбілєти, поняв?

Досі в нас нікого не зачіпали, а з того дня дядьків, які не виконали «плану до двору», розкуркулювали, саджали разом із сім'ями на сільрадівського воза й відправляли під конвоєм до обласного центру, а звідти — до Сибіру чи на Соловки. Був кінець тридцять другого року. Дехто вже голодував, але з області надійшла команда: кожен, хто ще не вступив до колгоспу, має здати до гамазею все зерно та інше насіння, призначене для весняної сівби. По хатах пішли комісії з комнезаму, сільради та охочих активістів. До однієї такої комісії включили й мене. Ми мали вилучити насіннєвий фонд у людей з крайньої від яру вулиці. Зайшли до першої хати, тут жила жінка з двома дітьми. Казали, нібито ця Килина продала чоловіка Йосипа за корову. Тепер вона була й не вдовою, і не заміжньою, ледве в'язала нитку з ниткою, але до колгоспу вступати не хотіла. Ми враз виявили всі її нехитрі схованки, тоді тітка Килина заголосила:

— Ой людоньки, ой не забирайте всього, бо що ж ми їстимемо!..

Уповноважений райкому сказав:

— Хватит с вас и того, чего мы не понаходили! Наверно весь огород — сплошной тайник?

— Ой ні, це вже все... Лишіть хоч трохи, а я вже вступлю до колхозу!

Райкомівський товариш сказав:

— Когда вступишь, тогда и поговорим.

Тітка Килина почала ще дужче голосити, тоді побігла до хати, винесла звідти старої півпанчохи кабакового насіння й кинула під ноги уповноваженому:

— Осісьо ше це забули, беріть і це, більше в хаті нічого немає!..

Уповноважений підняв довгастий клуночок, пошарудів пересохлим насінням і теж кинув на воза, де вже лежало все забране в Килининій хаті.

Того самого вечора я випадково побачив за клунею свого батька та брата Петра. Вони щойно закопали щось у вже мерзлу землю, притоптували груддя, притрушували гноєм, а коли Петро пішов нагребти на вгороді снігу, щоб заховати останні сліди, я вийшов із-за рогу клуні й сказав батькові:

— Робите й думаєте тільки про себе, а що буде зо мною, на те вам наплювать!..

— А шо буде з тобою? — спитав батько.

— Запишуть строгача по комсомольській лінії, он шо!

Я вже не тямив себе й сичав так голосно, що, певно, було чути через три городи в четвертий. Брат Петро підскочив і почав загуляти мені рота. Я задихався, та не зразу перестав кричати, а тоді сів під старою клунею й тільки схлипував од люті та образи. А коли спершу Петро, тоді й батько мовчки пішли до хати, увесь мій запал раптом пропав. Якийсь дивний злам стався в моєму серці. Я довго чинів отак, соваючи спиною по давно не мазаній плетеній стіні клуні, потім підійшла мати, підправила ногою погано притоптану таємну яму, поклала долоню мені на голову, і я без жодного слова поплентав до хати. Уже в сінях мати прожебоніла:

— Шоб якось можна було перезимувать Колька й Ванька, а ви, старшенькі, уже вбились у пір'ячко, мо', якось перезимуєте...