Розділ «ЯР Роман»

— Коли він тобі про це говорив?!.. — Яким страшенно розхвилювався.

— Да перад тем, як умерти...

Я подивився на Якима, і його хвилювання передалося мені. Я схопив Кастуся за барки. Той зблід і прошепотів:

— Да што вы, хлопцы, йон сам павесиуся!

Я не переставав його мордувати, крикнув:

— А самородок? Ще перед смертю Диякона балакали, що він знайшов самородок і не здав бригадирові! Це — його?..

Кастусь не боронився, проте сказав таким голосом, що ми з Якимом йому повірили:

— Цапленачек его давеу да пятлі, ён, Дыякан, не вытярпеу і пaвeciуcя... Ну, а я патом узяу самародак. Beдaу, где его Дыякан закапау.

Яким перший зітхнув і взявся за борт вагонетки, а тоді перепитав те, що для нас було рівнозначне життю й смерти:

— А Диякон... як з «нею»?

Він і тепер не зважувався називати ту жінку на ім'я. Кастусь покрутив головою:

— Гетага я не ведаю і сам.

Це мусило бути найпершим нашим завданням — намацати стежку до дружини начальника нашого концтабору...

Розділ шостий

Я знала його давно: ще коли пішла до першої групи, а він ходив у дев'ятку. Не думаю, щоб він пам'ятав мене з тих років, адже ж для старшокласника всі малюки на одну пичку, а між нами була неабияка різниця в дев'ять чи вісім років.

У школі Максим виріжнявся з-поміж усіх учнів, і не тільки тим, що був кремезний і дужий хлопець із ясними синіми очима та чорним оселедчиком завжди старанно прилизаної чуприни. І учивсь він добре, але не це було головною причиною його популярности, а мабуть-таки прізвище.

Проте Нетребою Максима ніхто не звав, окрім, хіба, вчителів. Усі величали «Ненадою». Це була для нього велика образа, дарма що він і свого справжнього прізвища соромився.

Одного разу я ще малою чула, коли його запитав наш сусіда: «чий ти?», Максим, почервонівши, відповів:

— Писарчуків Архи-ипів...

Але ми не зважали ні на прізвище, ні на це, вуличне, і звали його по-своєму. Бувало, забачимо на шкільному подвір'ї й починаємо пищати хором: