Розділ «ЯР Роман»

— Ненада, Ненада, Ненада!..

Він зливсь, але ми, малюки, почували себе впевнено, бо до чужих класів у нашій школі було заборонено входити. Дражнилися й на вулиці, сховавшись за парканом або й у сінях. Він при нагоді віддячував нам, давай потиличників або смикав за кіски, а то було страшенно образливо. Тягав Максим і мене за косу, але навряд чи здогадувався, хто я й чия дитина.

Після того, як він закінчив десятий клас і вступив до Київського університету, мені не доводилося бачити його жодного разу, бо тридцять сьомого року його забрали. І коли рипнула тітчина Явдошина хвіртка й до хати попрямував: худий сивий дядько, я спершу подумала, що то їхній старший син Петро, хоч перед цим тільки про те з тіткою Явдошкою й розмовляли, що про Петра та Марійку, та Марійчиного чоловіка Павла, та дядька Архипа.

Максим здавався набагато старшим за свої двадцять шість, у нього вже посивіло волосся, а шкіра на обличчі пойнялася зморщечками. Певно, добре зазнав у тому таборі. Він кивнув мені, як до незнайомої, і попростував у хату, але тітка Явдошка перепинила його:

— Ти чув, Максимочку, Антін Яголишин з плєну вернувся? Осьдечки їхня Оленка його випросила.

І кивнула головою в мій бік.

За цими словами очі Максимові розширилися й узялись кригою, він люто блимнув на мене, тоді сів на веранді й утупивсь у землю. Я була мов попарена. Що з ним сталося, чого він так подивився на мене?

Тоді мені спало на думку, що Максимові боляче: повернувся додому чужий чоловік, а його рідні й не озиваються. Тітка Явдошка плакала, і мені стало шкода Максима і її. Я прийшла до них поділитися щастям, авжеж не кожному того року таланило визволяти братів. Я ходила отако до всіх родичів і знайомих і всім хвалилася радістю, а тепер дивилась на Максимову згорблену спину й відчувала себе винною перед ним.

Тоді він виніс брилики, що їх я перед приходом німців дала була тітці Явдошці, і почав їх налити. Гнів, образа й ще якесь складне почуття охопило мене, я дивилась на вогонь, у якому жолобилися солом'яні капелюшки з гарними голубими стрічечками по околу, і не знала, що казати, і що робити.

Максим люто крикнув:

— Щоб і духу тут не було!..

Тепер я вже знала, що це стосується мене. Ці брилики я взяла в кооперації, коли наші втекли, а німців ще ніхто й у річі не бачив. Учинок, звичайно, не робив мені чести, але ж грабували всі, і навіть тітка Явдоха сіль додому несла, а ті брилики люди обминали й топтали чобітьми, бо в нас у Ярі в такому бриликові людину б вулиця засміяла. Коли Максим грюкнув хвірткою, я схопилася й, заливаючись слізьми, побігла додому.

Усі наші були в садочку біля груші. Невістка Паша шила малесенькі льольки, бо чекала день у день другої дитини, Антін, якого я вчора насилу дотягла додому, лежав страшний, наче мрець, на ряднині, а небіж Антось видерся на дерево й скидав для хворого тата найспіліші грушки. Йому минав п'ятий, і в цей спосіб він виявляв свою любов до батька.

Я розповіла їм, хлипаючи, свою пригоду. На Пашу вона не справила ніякого враження. Вагітна молодиця, увесь вид якій опосіли іржаві плями, другий день ходила, мов іменинниця. Дитина, що мала ось-ось народитися, не буде сиротою, а таке щастя в ті часи траплялося рідко.

Але Антона мої слова чомусь розхвилювали. Я тоді ще нічого не знала про їхні з Максимом датки-взятки, проте моєї уваги не уникнуло те, як він перепитав:

— Чий... Максим?

— Та Писарчукового ж Архипа! — з серцем вигукнула я. — Чий же ще! Ненада!

Антін заплющив очі й довго лежав отак, аж мені лячно стало, чи не вмер бува. Але він озвався нарешті:

— Максим давно в Ярі?

— Яке там давно! Оце з тюрми прийшов, бандюга!