Шибениця зразу впала йому в очі, але на ній ще нікого не було, і Максим став за людьми, що з усіх боків юрмилися навколо. Тоді під'їхала відкрита вантажна машина. У кузові сиділо троє німців і сивий, кучматий Єсохвад. Натовп розступився, шарпнувсь навсібіч, машина гарикнула й зупинилась, тоді почала заднім бортом розвертатися до шибениці. Водій, однією рукою правуючи, вихилився з кабіни назад і біля самих стовпів ударив на гальма. З кузова стрибнув солдат і відкинув задній борт, йому подали мотуз, він метнув його через перекладину, тоді обкрутив ще раз і прив'язав до стовпа. Діда підвели над самий край кузова. Зашморг висів тепер на рівні його сивої нечесаної голови. Один з німців щось швиденько прочитав, а другий (виявилося, що то комендатурський тлумач), так само квапливо переклав українською мовою. Він звернувся до діда, і той покрутив головою.
Потім у кузов заліз той, що в'язав мотузку, і хотів накинути зашморг на шию приреченому. Але дід ухилився й сів. Максимові не було чути нічого. Пізніше все це переказували безліч разів, і Максим знав кожне дідове слово напам'ять.
Перекладач запропонував дідові:
— Зізнайтеся, вас помилують.
Старий покрутив головою:
— Нічого не знаю!
І коли хотіли накинути йому зашморга, він почав пручатися, сів на дошки кузова й попросився:
— Розв'яжіть міні руки!.. Я сам!
Німці вволили бажання приреченого. Єсохвад узявся обіруч за грубий мотуз, нащось його посмикав, наче перевіряв надійність, і сказав до найближчих людей:
— Жив, по-дурному й умер би як собака, а теперки нє! Хо заробив, те й получив і вмру по-панському!
Тоді раптом заплакав, натяг зашморга й сам стрибнув з машини. Натовпом прокотилася хвиля, і всі, мов зачаровані, дивилися на дрантиве дідове тіло, яке, мов маятник, гойдалося між стовпами.
Німець ухопив його за ноги й зупинив. Дідові очі дивилися десь над людьми. Той, хто стояв ближче, бачив дві сльозинки, якими Єсохвад попрощався з життям і громадою.
А на грудях у старого висіла фанерна дощечка з червоними літерами: «ПАРТИЗАН».
Оточення зняли, і люди почали швидко розходитись. Максим теж поплентав назад, і йому здавалося, що кожен зумисне уникає дивитись на нього.
Афіноґен прийшов за годину, і Максим навіть не намагався вдавати веселого.
— Были? — коротко поспитав начальник.
— Був.
— Берегите себя, Максим Архипович. То — штука неприятная. Я раньше никогда...
Максим хотів спитати: а коли подвизався в НКВД під прапорами Ягоди, Єжова та Берії? А під час винищення ярівських євреїв торік у яру?
Але він змовчав. Зрештою, хіба у смерті Єсохвада винний тільки той німець, що в'язав зашморга?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Яр» автора Білик І.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЯР Роман“ на сторінці 309. Приємного читання.