Розділ «ЯР Роман»

— А ти?

— Я? — Хлопець затягся з рукава. — Красні моїх батька в тридцять сьомому...

Він не доказав, але й так було все зрозуміло. Дядько зітхнув:

— А міні 'днаково... Аби германця кушпелить. Не чули, як воно там у Сталінграді? — звернувся він уже до Максима.

Та Максим не встиг відповісти, у цей час пролунав Олегів голос:

— Увага!

Тихий гомін, який досі панував на галявині, ущух.

— Панове товариство, — сказав Олег, — ми зібралися сьогодні, щоб вирішити, як поводитись далі. Німці розперезалися так, що вже й терпіти не можна. Вони заарештували багатьох людей з Яру й навколишніх сіл. Підвали комендатури аж тріщать од в'язнів. Їх катують, і ми не можемо Сидіти, склавши руки.

Олег зробив паузу, тоді глянув на Максима й повів далі:

— Більшовицьке підпілля в районі розгромлено. Їхній партизанський загін перестав існувати, а ватажка, командира їхнього, взято в полон. І хоч ми також боремося з німцями окупантами, але!.. Коротше кажучи, більшовицькі партизани відмовлялися співробітничати з нами. І нам з ними не по дорозі. Настав час виступити відкрито...

— А ми хіба як робимо? — озвався голос біля Максима.

Олег підхопив думку:

— Ми боремось, але ще не на повну силу. Ми з вами є частиною великої армади, що зветься Українською Повстанською Армією.

— Лучче скажіть, що там у тому Сталінграді, о!

Це був той самий голос, і Максим обернувсь, щоб побачити, хто говорить, але всі обличчя були однаково чорні й невиразні. Галявиною покотився гомін, Олег вигукнув:

— Прошу не перебивати мене. Скажу про все, у свій час.

— Дайте лучче я скажу за Сталінград! — почулося з протилежного від Максима краю. — У мене радіво є!

— Не перебивайте! — сердивсь Олег.

Але в натовпі закричали:

— Хай каже!