Розділ «ЯР Роман»

— Согласні тіки з германцем!

— І з кацапом!..

— А ти дивися, щоб ми тобі тим примусом по голові не дали! — пролупав дзвінкий молодечий голос. — Бо це вам не хронт. Стріляє з усіх боків.

То вже була погроза, і Максим чекав, що відповість Олег. Знову запала тиша. Видно, усі зрозуміли, що питання принципове, і теж чекали.

— І я не согласний стрілять по своїх, — проказав дядько зі знайомим голосом. Він і досі стояв поряд.

— Стрілять по їх не треба, — озвався хлопець, котрому Максим давав запалити, — а сказать отако: «Хлопці, ідіть к... матері, ваше не вернецця. Якщо хочете — ідіть до нас, а ні — то сидіть собі на пічі. То ж не кацапи, а таки наші...

— Панове товариство! — передолав гомін Олег Попович. — Ви неправильно зрозуміли мене. Я не закликаю вас стріляти в однокровних братів. Але нам з більшовиками не по дорозі. Якщо вони заважатимуть нам брати владу в Україні у свої руки, ми скажемо: геть великодержавних російських шовіністів з нашої землі!

Це було майже те саме, що сказав допіру й веприцький хлопчина, і Максим усміхнувся. Чи Олег точно так думає, чи, може, просто схитрував — це важко було збагнути.

— Я вам кау, — промовив хлопець, — шо цяго карабіна, — він поляскав долонею по прикладі, — свого не встреле, хоч хай там шо.

Додому поверталися перед третіми півнями. Веприцькі подалися яром униз, улянівські звернули на той бік залізничного полотна, миколаївці попростували лісом на схід, а Максим із ярівськими розтяглися вервечкою до Яра. Лишилося не більше сорока душ, і йшли всі, як завше, слід у слід. Колись відбитки його чобіт затоптував Романенко, а тепер бідолаха десь лежав у підвалах комендатури. Цієї ночі в Максимів слід ступав той дядько з дуже знайомим голосом, і Максим раптом пригадав, звідки його знає. Камера! — нараз пригадав він. Точно, помилки не може бути. Він обернувся й сказав, невідомо й нащо:

— Ми з вами сиділи в комендатурі. Коли згорів поїзд із нафтою.

— Та й я вас упізнав, — обізвався дядько й, певне, всміхнувся. — Ви тепер у поліції. Ми з вашим батьком їздовими на пошті робили. Кланяйтесь йому, скажете — Митрохван... Казали, шо в його руку...

У неділю, коли скінчили службу в церкві й почав розходитися базар, люди раптом помітили, що вся центральна площа оточена. У кільце впускали всіх, а звідти — нікого. Вулицями промайнуло страшне слово:

— Облава!

Знявся неймовірний рейвах.

Але німці та поліцаї нікого не хапали, тільки спрямовували всіх до центру. Там потроху зібралася чимала юрба: і з Яру, і з навколишніх сіл. Ніхто не довіряв поліцаям, бо якихось два тижні тому облава таки була. Щоправда, на базарі тоді нікого не зловили, зате пішли по дворах і забрали хлопців і дівчат просто з печі. Усі думали, що базарам ярівським настав кінець, але людська натура схильна до забуття, та й без торговиська в такий час годі обійтися. Тож базар помалу знову відродивсь, і тепер кожен кусав лікті, що дав себе так по-дурному обкрутити.

Люди гасали з одного краю майдану до іншого, але скрізь стояли вартові й показували рукою:

— Цурюк!

— Назад!

— Отуди-о йдіть!