Розділ «ЯР Роман»

У концтаборі відчувалась гостра нестача робочої сили. Нас доїхало біля трьохсот, хоча з Магадана вирушило добрих п'ять тисяч. Начальникові етапної колони нагоріло за те, що перестарався й виморив у дорозі стількох в'язнів, які, перш ніж умерти, мусили попрацювати для швидшого торжества світлого майбутнього.

Нам навіть дали два тижні перепочинку, а потім зарахували в бригади «доходяг». Лише після цього почали вимагати від нас виконання справжньої каторжанської норми.

Розділ сімнадцятий

Мене заарештували. Прийшли на світанку й зняли просто з постелі. Це сталося у середу, першого липня. Я добре запам'ятав ту дату, бо напередодні, тридцятого, страшенний вибух торсонув Яром, і очевидці казали, ніби пішов під укіс великий ешелон бензинових цистерн. І правда, далеко за містечком, десь, либонь, під Веприками чи й далі, у небі повисла чорна хмара диму, а ввечері, коли зайшло сонце, ще довго сяяла заграва.

У мене ж не спитали ні прізвища, ні ймення, увійшли отак до хати (батько відчинив), обдивилися все, навіть попід ліжка заглянули й сказали мені:

— Вдівайся!

Я почав одягатись навмисне повільно, натягав штани, плутав холоші, а в голові крутилася думка: що б це мало означати?

Їх було двоє поліцаїв, незнайомих мені, нетутешніх, і німець. Він почав квапити:

— Шнель, шнель!

Мати, зачувши те слово, зрозуміла його по-своєму й торкнула батька:

— Чуєш, піди шинель, шинель принеси, каже.

Німець теж підтакнув:

— Я, я-a, шнель!

А поліцаї засміялися.

Батько приніс якусь невідомо де взяту шинелину з обсмаленими полами й почав своєю єдиною рукою натягати на мене. Я підсвідомо взяв шинель під пахву, німець відчинив двері, і ми всі вийшли. Я не знав, що трапилося, робив усілякі припущення й тут-таки відкидав їх. Забрали Поповича? Ні, щось не схоже, він, на мою думку, не міг так швидко виказати мене, бо я його бачив учора. Ганна?..

Німець ішов попереду, і я дивився на його ладний сірий френч. Що ж трапилося? І куди мене ведуть? Може, забиратимуть до Німеччини? Я ж і досі не ходив до того флегматичного інспектора у справах працевлаштування. Ану, як це його коники?

Надворі вже розвиднилось, і то тут, то там траплялися перехожі. Мені було соромно дивитись їм у вічі, бо попереду виступав німецький солдат, а в спину мене торкали чорно-мундирні поліцаї. Усі розуміли, що я йду отак не з доброго дива, і від того на душі було досить паскудно.

Ми наблизились до управи, де була й поліція, але не зайшли в двері з вулиці, а пірнули в хвіртку й поза будинком спустились у підвал. Я знав, що то тюрма, в Ярі всі те знали, і серце мені болісно стиснулось. У пам'яті зринула та, інша, особлива в'язниця, у Кремінську, з якої я дивом вирвався. А що пантрує на мене тут? І в цю мить навіть Німеччина видалась не найгіршим жеребом, бо тюрма в усі часи лишалася-таки тюрмою й нічим іншим.

Ми йшли довгим коридором, тоді стали, німець гримнув засувом, одчинив двері, і мене попхнули всередину. Я знадвору зразу нічого не бачив, але приміщення, принаймні, мусило бути чимале, бо навпроти, і досить високо, світліло троє горизонтально видовжених і поґратованих віконечок. Та поступово очі мої призвичаювалися до сутінків, і я побачився в досить великій кімнаті, яка мала щонайменше п'ятдесят квадратних метрів. Скрізь попід стінами лежали, чипіли чи сиділи люди, і я не наважувався ступити ні кроку далі, бо цей крок мусив перетворити мене на одного з них, а я добре відав, що воно таке.

— Сідайте, чоловіче, — почувся голос від найближчого до мене кутка, — бо це діло не нашвидкуруч.