Я несвідомо підкоривсь тому голосу і ступив кілька кроків, що досі здавалися мені фатальними.
— Тут, мабуть, не те шо ноги, а й гузно затерпне лежать.
Той, що говорив, повів мене до стіни навпроти.
— Осісьо, слободне, на соломці, — сказав він. — Мабуть, і я коло вас, тутки мнякше.
Я остаточно розгледівся. Тепер світло надало з-поза мене й не різало в вічі. Людей у камері було душ із двадцять або двадцять п'ять і всі дивилися на мене. Декого я знав на обличчя, декого навіть і на ймення. Вони ж мене, напевно, усі знали, але зирили, паче на диво в клітці, і мені від того ставало дуже незатишно. Я не відав, чи мушу щось їм сказати, чи пі, але ніхто нічого не питав, і тиша просто давила на вушні перетинки. Це тривало доти, поки знову рипнули двері й до камери ввійшов новенький. Уся увага товариства переключилася на нього, і я полегшено відітхнув.
Це був хлопець, трохи старший за мене, я пам'ятав його ще зі школи, низенький на зріст, білявий і рухливий. Звали його Степан Базарний. Мій сусіда (цього чоловіка якраз я не знав) знайшов місце й Степанові — біля себе. У камері знову повисла напружена тиша, але об'єктом тепер уже був не я, і мені від того ніби трохи полегшало. Я заспокоївся й тільки тепер помітив батькову присмалену шинель, яку й досі тримав під пахвою.
— Ви, бач, і кодрю принесли, — сказав сусіда й почав простеляти її на соломі. — Сядьте, та й я коло вас.
Ми вмостилися. Більше нікого в камеру не приводили, і можна було спокійно обдумати подію. Але думки вдавалися такі заплутані, що я не міг дати їм раду. Згодом увійшов один із тих поліцаїв, що привели мене сюди, почав переписувати наші прізвища, і мені стало ясно, що вони брали, кого траплять, без системи й напрямку. А через годину заходились викликати на допит. Кликали в суворо абетковому ряді: Андрійченко, Артюх, Бабій, Багмут... Перший повернувся з добрим садном на лівій щелепі, Артюха з Бабієм випустили — це були досить підтоптані дядьки, які, певно, й особливої підозри не викликали. Багмут прийшов, сів на своє місце під стіною та так і застиг, ні на кого не дивлячись.
Я чекав, коли викличуть Степана Базарного. Він чинів у кутку зліва від мене і спокійно колупавсь у носі. Та коли вигукнули прізвище Волошин, Базарний припинив своє заняття й почав неспокійно позирати на двері. Мене теж зацікавило, чому його пропустили, але час ішов, почалася вже й літера Д, а Степана й досі не гукали.
Усіх допитували про вчорашню аварію на залізниці та про ті листівки, одну з яких читав і я. Якщо поліція почала допит за чергою абетки, значить, іде навпомацки й нічого конкретного не знає. Але чому ж на літеру Б пропустили Базарного? Може, причину слід шукати в комусь попередньому? Я почав у думці перелічувати почуті прізвища: Андрійченко, Артюх, Бабій... Невже ж отой Багмут?
Але Степан до нього не виявляв ані найменшого інтересу, і припущення відпало. У чім же річ?
Я з нетерпінням почав чекати літери Н. Один за одним поверталися з допиту викликувані. Дехто йшов спокійно, Дехто після цього розгублено совавсь, інші чухали побиті місця, ще кількох випустили зовсім. Тоді почалася черга на М, і я увесь настовбурчився. Та ввійшов мій знайомий поліцай і сказав:
— А тепер іди ти, голубчику.
Він тицьнув пальцем на Базарного, і Степан поволі встав.
Двері за ним зачинилися й гримнув знадвору засув. У камері, де досі панував притишений шепіт, запала мовчанка. Певно, й інші, як і я, відчули щось недобре. Але час ішов і йшов, і дехто, найпередбачливіші, почали жувати хліб. Мені теж страшенно захотілося їсти, і я подумав, що таки домашня думка в дорогу не годиться.
Степана не було довго, може, годин із три. Сонце заглянуло в нашу в'язницю та й знову втекло, я вирішив, що вже десь четверта чи п'ята по обіді. Поліцай більше нікого не викликав, і мені починало здаватися, що їхній «робочий день» скінчивсь, але Степана Базарного не було, і це тримало нерви в напрузі.
Нарешті грюкнув зовнішній засув, одчинилися двері, і до камери ввійшло двоє поліцаїв. На рядні вони внесли закривавленого Степана. Я спершу подумав, що він мертвий, але його скотили з рядна, і почувся короткий болісний стогін. Один із поліцаїв нахилився над Базарним, випростав його руку, яка незручно підігнулася, пошкріб собі потилицю й, повагавшись, вийшов услід за товаришем. І знову грюкнув засув і настала тиша.
У камері було видно. Хтось підіклав Базарному під голову кухвайку, той заворушився й застогнав, тоді напівзаплющив очі й знову застогнав. Я добре бачив його розбите обличчя, яке поступово бралося суцільним синцем. З волосся й сорочки у Степана крапала на підлогу вода й кервавиця, певно, його там відливали.
У камері почулося глухе стогнання:
— Во...води...
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Яр» автора Білик І.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЯР Роман“ на сторінці 207. Приємного читання.