Розділ «ЯР Роман»

Вона витягла рожевогубу мордочку й блаженно завмерла, та коли Максим пішов далі, почала ще тоскніше мекати, проводжаючи його очима.

Дійшовши до Ягол, Максим турнув хвіртку йогою й попростував стежкою через двір. На приступці верандочки сидів малий Антось і пхикав.

— Чого ти? — сказав Максим і засміявся, бо те саме щойно питав і в ґулої кози. — Що ти робиш тут, Антосю?

— Пло-очу! — відповів хлоп'як.

— А чого плачеш?

— Не зно-ою.

— А хто ж знає? Що, дуже хочеться поплакати?

— Та трошки хочеться, а трошки не хочеться, — завагавсь Антось.

Максим подивився на замок.

— А де ж ваші?

— Но-оші? — перепитав малий. — Момка пішли до хрещеної мо-отері по кісто.

— А батько?

— Бо-отько на сто-онції.

Максим думав про те, що ось уже відколи не бачив Антона — з того вечора, як посварилися. Ні, либонь, з яру...

— А де ж Оленка?

— Тітка? Не зно-ою.

Антось старанно окав, і Максимові було смішно слухати його «черкаську» говірку — так розмовляла вся дітлашня на цьому кутку.

— То ти вже не плакатимеш?

— Нє-е, — сказав малий. — Тіки ше трошки попхинькаю, та й годі.

— Може, ти боїшся тут сам? Підеш зі мною?