Розділ «ЯР Роман»

На моє щастя, у той бік їхала крита машина. Водій зупинив, одчепив з борту довгу товсту дротину, допоміг мені прив'язати «салазки», а мене посадовив у кабіну. Він також був із наших.

Довізши мене до «моргу», водій сказав, що повертатиметься назад через півтори години й доставить мене на те саме місце, де й підібрав. І поїхав далі.

Було вже досить темно, і я тільки тепер побачив усе. Голови в Матюхи Лоґінова бракувало.

Мене знову посів страх. Не забобонний страх, не моторошний вигляд безголового тіла, я ж кажу, що каторжан зі стажем такі ефемерії не бентежать. Я боявсь іншого: як на все це подивиться «начальник моргу».

Цей чоловік, теж каторжанин, очевидно, з-поміж кримінальних, так званих «битовиків» (до цієї категорії входили в'язні з найтяжчими кримінальними злочинами, переважно вбивці), мешкав без нагляду в комірчині, прибудованій до бокової стіни цього саморобного «моргу». Коли я доповів йому крізь шибку, що привіз із «лівобережних» два трупи, він так само, не виходячи зі свого теплого барлогу, прокричав крізь шибу:

— Брось их к остальным! Там дверь не заперта!

Я відчинив двері, і мені вперше стало моторошно, бо світив місяць, а мерці в тій дірявій клуні були складені акуратними шарами до самих бантин. Я підважив своїх перемезлих небіжчиків по можливості найвище, до того ж так, щоб не було видно голів, причинив двері й вийшов на дорогу. Але довго тупцювати тут не міг, бо мороз дужчав і дужчав, і мусив постукатись до «товариша начальника». Таке звертання, певне, сподобалося сторожеві, бо він мене впустив погрітися й дочекатися машини. Я був щасливий, що він не виявив «некомплектності» привезених мною небіжчиків, діждався попутної й щасливо доїхав до рідного концтабору. І потім, засинаючи в просмерділому немитими тілами бараці, я думав про того здоровезного костромича Матюху Логінова, чиє пророцтво не справдилося.

Я почував себе щасливим ще й цілий наступний день. А тепер думаю: яка ж це лиха сила спромоглася перевернути в людському серці й мозку все догори ногами, що людина відчула щастя в тому, де мала б відчувати найглибше людське горе?..

Коли Яким Литовченко сказав спересердя, мовляв, сидіть ото в таборі й не намагайтеся вирватись на волю, бо на волі можете загинути, а тут ще, гляди, з рік протягнете, — мені згадалось оте відчуття дикого щастя, і я вже не задавав Якимові дурних риторичних запитань і повністю поклався на його життєвий досвід. Кастусь Матусевич, дивлячись на мене, також принишк, і з того дня авторитет Якима Литовченка став для нас обох незаперечним.

Але Яким теж іще довго не міг вирішити, коли краще здійснити втечу: на початку літа чи на початку зими.

Розділ дванадцятий

Про весілля зараз годі було й думати. Максим не міг дивитися, як мати щодня плаче, батько сопе й утікає в садок, а Марія блукає чорним привидом, уся в жалобному, з відсутнім поглядом запалих очей.

Максим ніколи не наважився б і заїкнутися перед ними про своє рішення, хоч вирішив остаточно змінити триб життя. Це була втеча, пряма втеча, й інколи Максим навіть усвідомлював, що ж ховається за тим бажанням. Звичайно, він знав, що любить Оленку, був у тому цілком перекопаний, але часом йому спадало на думку інше й він починав сумніватися: чи тільки ж кохання — єдина причина? Невже б він міг одружитися в інший час, коли б, скажімо, не було війни й усього того, що передувало їй і що вона принесла з собою?

Але від таких думок ставало неймовірно важко, і він намагавсь розпуджувати їх, як настирливе гайвороння. Оленка кохала його з такою самовідданістю, на яку здатна була тільки щира, непожована й чиста душа, і Максимові після тих роздумів робилося шкода дівчини й навіть прикро за неї. Чим завинила вона, що має стати офірою його нечистого сумління?

Сказавши йому все, що передумала, відкривши перед ним свою душу, Оленка вже не ховалася зі своїм щастям ні від Максима, ні від рідних. І тому, що в вісімнадцятирічної людини почуття написані на виду, очі в дівчини горіли ясним чорним вогнем, щоки зайнялися постійним рум'янцем, і червоний бантик губів раз по раз розцвітав майже дитячою усмішкою. І тільки зрідка, тепер надзвичайно рідко, стрункі смужки Оленчиних брів сходились на переніссі, бо незабаром повинно було початися щось хоч і вимріяне протягом довгої зими, але таки ж нове й неосяжне, та ще в таку лиху годину.

Після тієї розмови Антін лише скептично посміхнувсь і часом кидав у бік закоханих двозначні репліки. Максима все те трохи дратувало, та він ладен був зносити й не таке. Максим та Оленка сиділи вечорами на широкій призьбі й до хати не заходили, бо весна почалася враз і лапатий бузок надійно ховав їх і від вулиці, і від Антона, від Паші та малого Антося, які допізна вешталися на подвір'ї.

Антін здебільшого, коли був вільний од нічних чергувань, усідався на високому порозі й чадив махоркою, але навіть це не бентежило бозна-як. Одного разу, коли Оленка довго затрималась у сусідів, куди пішла молоти на жорнах кукурудзу, Максим сів біля Антона на порозі, діставши кисет і кресало. Кисет був шкіряний і досить великий, і Ягола не проминув нагоди познущатися з Максима:

— У такий, прочім, увесь твій посаг улізе.

Максим уторопав, на що той натякає, проте стриматися не міг.

— Думаєш, я такий бідний, що з усіма бебехами в одну торбу вбгаюся?