Розділ «ЯР Роман»

Антін схилив голову набік і захихотів:

— Та хіба ж я що. Один казав, дискать, одчиняйте, мамо, ворота ширше, бо мишу несу. Так і ти, геж?

Максим подивився-подивився й мовив:

— За що ти до мене в'їдаєшся, Антоне? — І, не дочекавшись одказу, сам відповів: — Думаєш, не знаю? Ревнуєш мене до сестри.

— Ти ше, Максиме, повідіму, молодий таке міні казать, — настовбурчивсь Антін, але Максимове міркування примирило обох. — Міні ж усьо-таки на четвертий перекинулося, — вже спокійніше обізвавсь Ягола. — А це тобі не вареника здів.

— Боїшся, не прогодую твою сестричку?

— Оленка й сама себе прогодує. Вона без батька без мамки виросла, повідіму, і не таке бачила, — дав Антін одкоша.

Паша з дітьми тихо воювала в хаті, укладаючи спати, надворі повисли сині сутінки, і лиш зрідка блимав руденький вогник Антонової самокрутки. Антін сказав:

— Не вовремня зараз женицця.

— Чого це? — здивувався Максим. — Людина завжди лишається людиною. Ти ж он одружений, та й нічого.

— Якби міні оце не жінка та не діти... — мов сам собі промимрив Антін.

— І щоб тоді сталося?

— Що сталося б... коли воно война, то всі мужчини, повідіму, должні воювати, а не за спідницею ето... Оте й було б.

Максим придивлявся до чорного в посмерках Антонового обличчя й ніяк не міг угадати його виразу.

— Ну, а як же тоді ті, що вже мають жінок і діток?

Антін, не відповідаючи, тільки сичав недопалком.

— Послухай, Антоне, — нахилився до нього хлопець. — Ти не читав ніколи Ґьотевого «Доктора Фауста»?

— Якого доктора?.. Не читав.

— Ти ввесь час не даєш мені спокою, наче Мефістофель — Фаустові. Скажи: що ти від мене хочеш!

— А що я хочу? Ничого.