Розділ «Одні»

По цих словах він ще раз тяжко зітхнув, потім повісив на плече свого допотопного самостріла, попрощався з Лесем і побіг доганяти свою колону.

— Ну, що там таке? — підійшов до Леся Михась.

— Пішли за ними, має бути щось цікаве! — відповів Лесь.

І вони пішли позад колони чиновницького ополчення. Йти довелося недовго. По зелених полях назустріч їхній колоні рухалася якась чорна маса. По колоні пройшовся шепіт: «Орда!». «Шикуйсь!» — рознеслася команда. Колона якось доволі хаотично почала шикуватися. Спереду в захисних шоломах та з карабінами стали різні спецназівські та охоронні формування, на яких так багате було це місто, а позад озброєне так-сяк — хто самопалом, хто обрізом, а хто і просто якоюсь острогою — чиновницьке ополчення. Лесеві спало на думку, що після сьогоднішнього дня у місті буде багато вільних вакансій на різні адміністративні місця. Проте їм самим треба було вибрати якесь затишне місце, аби пересидіти всю цю веремію. На щастя, поряд знайшлася давно зруйнована — як і все в цьому краю — водонапірна башта, де вони й знайшли собі більш-менш надійний прихисток.

Орда накочувалась валом, велетенським валом, що з диким гиком, криком і страшним гулом котився зеленим полем. «Боже, невже там і вчителі», — подумав вражений Лесь. Він уже мав змогу роздивитися передні ряди і побачив, що першими неслися тачанки — точно такі, які він бачив у дитинстві в кіно про громадянську війну. Тачанки пронеслися ще сотню метрів, потім враз синхронно розвернулися і вдарили по рядах захисників Центру вогнем з кулеметів. І почалося…

Лесь дивився на цю страшну бійню, що точилася внизу, і раптом йому прийшла в голову несподівана думка. Він розштурхав Михася, що зачаровано дивився на бойовище.

— Нам треба йти.

— Куди? Хіба ти не бачиш, що діється навколо?

— Саме тому нам і треба йти.

— Але куди?

— Я хочу потрапили в табір орди.

Це було не складно зробити. Не встигли вони пройти від башти і декілька десятків метрів, як натрапили на ординський роз’їзд. Ординці вирішили, що взяти «язиків» їм зовсім не завадить, тому за якусь хвилину Лесь з Михасем, вже укотре зв’язані, невміло теліпались на їхніх конях. Тепер Лесь міг роздивитися ординців зблизька — звичайні українці, вдягнуті, як і уявляв собі Лесь, у одяг справжніх кочівників — шкіряні штани та куртка, але от на головах замість залізних шоломів чи хутрових малахаїв мали шахтарські каски.

За годину вони вже під’їжджали до ординського становища, що нічим не відрізнялося від тих стійбищ кочівників, про які Лесеві доводилося читати в підручниках історії: легкі збірні гостроверхі будиночки, що нагадували стародавні юрти; жінки, які доїли кобил; дітлахи, що вправлялися у їзді та стрільбі з лука… Звичайні номади, лише іноді, як згадка про минуле, над одною чи другою юртою тріпотів прапорець «Чигиринська середня школа N…» або «Шахта імені…». Але це були всього-на-всього лише прапорці — прапорці над стійбищем.

У стійбище вже почали привозити перших поранених з битви, початок якої спостерігали Лесь з Михасем. І, судячи з все більш гучного розпачливого жіночого лементу, дитячого плачу, прокльонів чоловіків, стало ясно, що фортуна цього дня була не на ординському боці.

Їх повезли в самий центр стійбища, до величезної юрти, що гордо вивищувалася над всіма іншими. «Якщо ця орда, як всяка нормальна орда, має хана, — подумав Лесь, — то він має жити тут». І він не помилився — це дійсно була ханська юрта. Перед нею їх скинули з коней, потім змусили стати на коліна перед входом до неї і схилити голови. Незабаром з’явився сам хан. Лесь з-під лоба зумів його роздивитися — це був огрядний чоловік середніх років з типовою зовнішністю степового українця: дещо скуластий, вузькуваті очі, обличчя лоснилося від жиру. В минулому він міг вповні зійти за голову якогось загубленого в херсонських степах колгоспу або директора донецької шахти. А тепер він був ханом…

— Розказуйте! — недбало махнув він рукою.

— Про що?.. — хотів був підняти голову Лесь, але ззаду хтось з кочівників заліпив йому такого болючого потиличника, що Лесь тільки роздратовано зашипів.

— Про те, що вам було доручено у нас вивідати, про те, скільки у вас війська, коротше — про все.

— Ми не шпигуни, — спробував заперечити хану Михась, за що також отримав потиличника.

— Питання про те, будете ви жити чи ні, не стоїть, — почав з явно учительською інтонацією в голосі посивілий ординець з відзнакою. В молодості він, мабуть, був учителем фізкультури. — Питання стоїть про те, якою смертю ви помрете — тяжкою, у муках, чи все ж більш легкою. І тут все залежить від вас — захочете ви з нами співпрацювати, чи ні.