Розділ «Одні»

— Скажіть, а за яким календарем ви визначили цей час?

— Він був завжди, проте ми все шукали його в календарі.

— Непогано сказано. Проте я вам відмовлю — у вас, я так розумію, немає підтримки жодного клану.

— Конкретно клану — ні. Але люди, що входили до різних кланів, поки я подорожував до вас, не раз виказували підтримку того, що я збираюся зробити.

— Люди з різних кланів… Ні, юначе, це гра не за правилами. На превеликий жаль, я мушу відмовитися від вашої пропозиції. І вам від чистого серця пораджу полишити цю досить небезпечну для вашого життя затію.

Лесь твердо захитав головою.

— Ну що ж, тоді до побачення, юначе з чистими руками, — політик сумно посміхнувся, подаючи йому руку, — ще раз повторю — на превеликий жаль.

— До побачення.

Лесь потиснув його руку і вийшов. Надворі, притулившись до стінки і сумно дивлячись на свої босі ноги, його чекав Михась.

— Ну, що? — запитав він.

— Нічого. Доведеться шукати іншого, — пробурмотів Лесь.

— Ну, це вже не сьогодні. Нам би щось поїсти знайти, з учорашнього дня ж нічого не їли.

— Не сьогодні, так не сьогодні, — і собі погодився Лесь, що також враз відчув, наскільки він голодний і змучений.

І вони пішли геть з цієї вулиці, роздумуючи кожен про своє — Лесь про те, як би їм знайти якогось політика, і чи взагалі його треба шукати, а Михась про те, як можна у цьому місті роздобути, не маючи жодної копійки в кишені, щось попоїсти.

Але цього дня вони так і не роздобули їжі. Оскільки для того, щоб десь спокійно, без постійних зачіпок голодного чиновництва переночувати, також потрібні були гроші, вони вирушили на околицю і влаштувались на нічліг в покинутій, напіврозваленій стодолі. І хоч в поруйнований дах будівлі зазирало зоряне небо і було вже досить прохолодно — літо вже скоро мало закінчитися — потомлені марно проведеним днем та голодом вони майже одразу поснули.

Коли Лесь прокинувся наступного ранку, він відчув — у світі щось змінилося. І найперше це були людські голоси, багато людських голосів, стривожених, нервових, чулися навіть якісь покрики, уривчасті команди. Але звідки і для чого так багато людей на міській околиці? Лесь обережно визирнув з-за напівзруйнованої стіни стодоли. І від здивування мало не скрикнув. Від міста по дорозі, що бігла серед полів, тягнулася, здавалось, безкінечна людська змійка. При уважнішому розгляді Лесь побачив, що складалася вона у переважній більшості з озброєних людей, причому у похід виступили не тільки різноманітні підрозділи по нагляду за порядком, а навіть ополчення, що складалося з простих «мирних» чиновників. Явно мало відбутися щось масштабне і без сумніву криваве. «Невже знову розбірка між кланами?» — подумалось Лесеві. Він розбудив Михася і послав його на розвідку. Той скоро повернувся і переказав, що почув. «Кажуть — орда на місто наступає. А що воно таке „орда“, я так і не второпав», — проказав він скоромовкою. «Орда — це цікаво», — подумалось Лесеві. І він вирушив на розвідку сам.

— Куди йдете? — запитав Лесь у невисокого на зріст чиновничка-ополченця, що відокремився від колони і зупинився, віддихуючись, на узбіччі.

— Ех, клановщина ти аграрна! — чиновник видно прийняв його за темного селюка з якогось глухого закута. — Невже ти не знаєш, що мінімум раз на рік, а буває, що трохи не кожного місяця до Центру підступає орда вимагати заробітну плату.

— Заробітну плату?

— Ординці — це в основному нащадки тих шахтарів, вчителів, людей інших професій, яким ще понад сорок років тому перестали виплачувати зарплату. От вони і взяли собі за звичку робити марші до Центру, аби вимагати зарплату. І час від часу вони таки діставали гроші за свою працю. Поступово це в них стало традицією — щоб дістати зароблені гроші, треба вирушати до Центру. І навіть коли в їхніх краях закрилася остання шахта і остання школа, вони продовжували мандрувати до Центру за грошима. Навіть тоді, коли Центр перенесли на нове місце, навіть тоді, коли транспортне сполучення майже зовсім припинилося. Поступово вони пересіли на коней, а їхні мандрівки стали займати майже весь їхній час. Так з стародавніх шахтарів, вчителів, металургів вони стали новітніми кочівниками. — Чиновник тяжко зітхнув. — Іноді ми їм щось виплачували, але цього разу платити нічим — у самих немає. Тому от і йдемо, — він кивнув на саморобного самостріла, що повісив, поки відпочивав, на суку дерева, — з ними на прю. А пря буде жорстокою, багато поляже…