Розділ «Одні»

— Невже на курорт?

— Майже вгадав.

Більше конвоїри з Лесем не розмовляли. І Лесь залишився наодинці з своїми думками. А думки були невеселі. З мріями про президентство доведеться розпрощатися і, може, воно й на краще — Лесь згадав молодого хлопця з закривавленою ганчіркою на очах. Так, занадто це кривава справа — президентство! Але ж його соратники — як вони будуть без нього? Та якось проживуть, до того ж іноді йому здавалося, що якби він став таки президентом, вони приготували б йому таку саму долю, як і ті, що забрали його з двадцятого століття — долю маріонетки, від якої абсолютно нічого не залежало. До цього все йшло — так що хай тепер покрутяться без нього. Але ще залишалась обіцянка дана тому хлопцеві з ядушних боліт, іншим знедоленим людям — як бути з нею? Що ж, він і в цій тупиковій ситуації намагатиметься зробити щось корисне для цих людей. Правда, що взагалі можна зробити, коли ти лежиш зв’язаний у кузові автомобіля, що мчить невідомо куди?

А вони все їхали і їхали. Іноді машина зупинялась і його пересаджували в іншу — так видно вимагали правила конспірації. А потім їхали далі. Іноді Лесеві здавалося, що вони просто їздять по колу, що от зараз машина зупиниться і його висадять на тому самому місці, де взяли. І одного разу чергова машина зупинилася, і до кузова зазирнула людина в міліцейській формі, щось гмикнула, і за хвилину машина рушила далі, але зовсім повільно і, як помітив змучений безкінечним стрибанням по вибоїнах Лесь, якось особливо плавно — дорога видно була в прекрасному стані. Десь за півгодини машина зупинилася знову, і його витягнули на світ білий з кузова. Лесь огледівся по сторонах — зовсім поруч стояв прекрасно збудований — щоб так добре будували в цьому часі він ще не бачив — котедж. І саме до цього котеджу, розв’язавши йому ноги, але «забувши» про руки, його і повели.

— Де ми? — запитав Лесь у своїх конвоїрів.

— Ти повинен мовчати, коли знаходишся на президентській дачі, — зашипіли ті на нього.

Пряме світло майже не проникало крізь завішені темними шторами вікна досередини цього будинку. Всюди панував якийсь сірий напівморок, в якому риси предметів губили свої конкретні обриси і ставали трошки іншими — не такими, якими були при денному світлі. Його провели через декілька кімнат, поки він не зайшов до приміщення, в якому нікого не було. Тут стояли лише широкий масивний дерев’яний стіл та декілька також масивних шкіряних крісел. Леся поставили навпроти стола на деякій віддалі між двох крем’язенів-конвоїрів. Так і стояли, на когось чи на щось чекаючи. За декілька хвилин до кабінету зайшов середнього зросту, посередньої (скажуть описати — нічого і не згадаєш) зовнішності чоловік у сірому костюмі. Він впевнено сів за стіл і неголосно по-діловому скомандував Лесевим конвоїрам:

— Поставте його проти світла.

Що вони і зробили.

Декілька хвилин президент — а це був саме він — уважно розглядав Леся, потім порушив мовчанку:

— Приблизно таким я тебе і уявляв — Лесь Чисті Руки. Ти хотів сісти за цей стіл? Іди, сідай.

І так само не голосно по-діловому скомандував охороні:

— Посадіть його навпроти мене.

Охоронці примусили сісти Леся безпосередньо за столом перед президентом. Але, навіть зблизька вдивляючись в його обличчя, Лесь не міг віднайти в ньому жодної риси, яка могла б запам’ятатися. Одна сірість і безвиразність… Лише, здається, очі. Але якраз очей Лесь так і не зміг розгледіти.

— Ну, як тут сидиться, юначе?

— Бувало краще.

— Трохи жорсткувато? Нічого, з часом звикнеш. — І вже звернувся до охоронців. — Ви добре його зв’язали?

Ті ствердно закивали головами.

— Тоді залиште нас удвох.

Охоронці вийшли, перед тим прикувавши Лесеві ноги до ніжок стільця наручниками. Президент проводив їх довгим поглядом, потім звернувся до Леся, тепер чомусь на «ви»: