Розділ «Одні»

Раптом Лесів кінь шарпнувся вбік, і Лесь ледь не вилетів з сідла. Коня перестрашив солідного вигляду — в костюмі, в краватці — чоловік, що вискочив з натовпу і, широко усміхаючись, щось кричав Лесеві. За хвилю Лесь його пізнав — це був Анатолій Сигізмундович.

— Вітаю вас, юначе! — привітав той Леся. — Вам таки дещо вдається, тому дозвольте, якщо ви звичайно не заперечуєте, вам допомогти.

Так, Анатолій Сигізмундович був справжнім політиком.

Осінь прийшла з морозами, а зима з відлигою. Коли в жовтні сніг лежить на ще навіть не зовсім пожовклому листі, а в самій середині зими від раптової тепліні товстий шар всепокриваючого снігу перетворюється у сльозливу воду, тоді, мабуть, і найостаннішій живій істоті на цьому великому білому світі починає здаватися, що певно він просто зійшов з розуму. І, може, так воно і є, може, таки щось трапилось з світом, щось надламалося в ньому… Може, не витримав він смерті мільярдів своїх недавніх мешканців, нажахала вона його, і забув він про пори року, про те, що є зима і літо, весна і осінь. А може навпаки, вжахнула його не смерть людства, а його життя, і те, що воно хотіло, живучи, зробити. І встав старий добрий світ, як кінь під безумним вершником — на диби і скинув його… Та вже не зміг і сам зупинитися: так і летить далі, збиваючи, плутаючи все на своєму шляху.

Лесь постійно був у роз’їздах. Об’їжджав загублені серед європейської пустелі клани, збирав у поселеннях людей, показував їм свої чисті руки, агітував за те, аби вони забули про розбрат, об’єдналися, поставили його президентом. Іноді йому вдавалося це зробити одразу, але частіше люди говорили: «Подумаємо». Та коли вранці наступного дня після зборів він виїжджав з чергового селища чи містечка, то відчував: з-за опущених фіранок, з-за парканів вони проводжають його поглядами, і йому чомусь здавалося, що в багатьох з них жевріла надія…

Хан та Анатолій Сигізмундович також не сиділи склавши руки. Розсилали по всіх усюдах своїх людей, гінців, що несли чутку про дивну людину з чистими руками, яку достатньо буде поставити президентом, і все, абсолютно все зміниться на краще. Так і народилась легенда про Леся Чисті Руки, що мав принести щастя на землю…

Проте не дрімав і теперішній президент. Все більше і більше до ханського стійбища почало надходити звісток, що то тут, то там було вбито, замордовано ханських гінців. Нарешті хану увірвався терпець і він спорядив загін, який мав схопити людей президента. Сотня міцних, збитих як справжні кочівники хлопців на струнконогих конях майнула воронячим крилом і зникла десь у напрямку тепер вже знову угорських степів, де були вчинені останні вбивства. За три тижні прискакав гонець, який повідомив, що відбувся бій, президентські люди розбиті, серед них є вбиті, інші взяті в полон і їх мають скоро пригнати до стійбища.

З самого ранку того дня, коли до стійбища мали привести полонених, у Леся був геть кепський настрій. Він планував обійтися без крові, але все виходило інакше, все йшло проти його замірів — вже відбулася перша сутичка, будуть ще, і, скоріш за все, скоро мала розпочатися справжня війна. Це він зрозумів з вранішньої розмови з ханом та Анатолієм Сигізмундовичем. Зранку у якійсь справі він зайшов без попередження до ханського намету саме тоді, коли хан з Анатолієм Сигізмундовичем обговорювали план майбутньої війни.

— А що поробиш, юначе, — мовив на Лесів запит Анатолій Сигізмундович. — Ніхто за так владу не віддасть. За неї треба буде битись! І, звичайно ж, будуть жертви. Хоча… — тут Анатолій Сигізмундович сумовито похитав головою — особисто мені це також дуже неприємно.

— І скільки буде цих жертв? — запитав Лесь.

— Ніхто не зможе цього зараз підрахувати, — продовжуючи сумовито хитати головою, мовив Анатолій Сигізмундович.

— Та й хто захоче це рахувати, — додав-відрубав хан.

— Хіба що вовки та грифи… — прошепотів Лесь і, не попрощавшись, вийшов з намету.

По обіді привели полонених. Лесь якраз тоді гарцював на коні — хотів вивчитись їздити на ньому незгірше за ординця та й заодно якось призабути неприємну вранішню розмову в ханському наметі. Тому коли побачив полонених, то під’їхав до них прямо на коні. Мав змогу уважно їх роздивитися — такі самі люди, як і ті, що були поряд з ним, тільки пригнічені поразкою. Було багато поранених, і Лесеві стало якось зовсім не по собі: одне, коли людина вже мертва — це докір німий, а інше — коли вона жива, і в її живих, не засклілих очах ти читаєш все, на що заслуговуєш, а може і трошки більше. Ні, цього вже було занадто, і Лесь, крикнувши, аби їх всіх відпустили (ніхто, проте, не поспішав виконувати його команду), вдарив коня, щоб від’їхати, аж раптом його погляд вихопив одного полоненого, що стояв позад інших. Високий, міцний хлопець, у якого кривавою ганчіркою були пов’язані очі. І Лесеві стало тоскно, просто смертельно тоскно. Щоб він не зробив хорошого у майбутньому, але він ніколи не зможе повернути цьому хлопцеві зору. Ні, цього таки для одного дня було вже забагато. А скільки таких днів його очікуватимуть попереду?! Лесь щосили вдарив свого коня і, крикнувши своєму вічно невідлучному Михасеві: «їдемо до Ярини!», чимдуж поскакав геть.

Ярина… Коли світ кружляє тобою, наче якоюсь пушинкою, і ти намагаєшся йому віддячити тим самим, треба щоб хтось або щось принесло тобі хоч якесь заспокоєння. До того ж, Ярина мала напрочуд гарні литки — не худі і не тонкі, а якраз такі, які подобалися Лесеві. Ось тому він зараз щосили мчав до її далекого хутора через засніжені поля. Щосили підганяв коня і думав… думав, як і завжди, про Мар’яну. Цікаво, що вона зараз робить, чи ще згадує його, і, Боже, як же жаль, що на цьому далекому хуторі його чекає не вона, а інша, хоч і з напрочуд гарними литками.

Вони мчали засніженим полем — два вершники, і вітер свистів в їхніх вухах, і підіймалась назустріч їм снігова пороша, і місяць освітлював їм дорогу. Ця швидка їзда цілком захопила Леся, вселила в нього якийсь дикий азарт. Ось розлітається з дзвоном під ногами його коня промерзла земля, а Лесеві здається, що вона стогне, ця Богом забута земля якоїсь там Сілезії чи ще якогось бувшого пупа Європи, прямо зубами скрегоче, бо знову, як і тисячу років тому, б’ють їй в груди копитами змилені варварські коні.

У такому захопленому стані він навіть незчувся, як вони влетіли до лісу, через який лише вкрай розбита лісова дорога вела до далекого Ярининого хутора. Тільки ще більше стьобнув нагайкою свого і так змученого коня… І враз у вічі йому вдарили фари автомашини. Кінь звівся на диби, Лесь вилетів з сідла і полетів, полетів, полетів… Вдарившись об землю, він мало не забився, але знайшов у собі сили скочити на ноги. Та майже одразу його збили якісь люди, що посипалися на нього здавалося зі всіх сторін. Махнув в одну сторону кулаком, в іншу — та де там, не вибитись. Але ж десь мав бути Михась, у нього є зброя, чому він не допомагає йому?! Крутився, обвішаний своїми нападниками, як дзига, дико водив, як тільки що гнаний нагайкою кінь, очима, але не міг роздивитися, де ж Михась. Тоді, згинаючись під все новими ударами, що сипалися зусібіч, закричав, здавалося, на весь цей чорний ліс, на всю цю місячну ніч:

— Михасю, стріляй!!!

— Прости, брате, — сказав Михась, знімаючи шапку.

Він стояв, спішившись, майже коло самої машини і без жодного поруху, наче закостенів, спостерігав за тим, що відбувається.