Розділ «Одні»

— Для чого?

— Я вас прошу, зніміть.

І сам сів на узбіччі, розшнуровувати свої досить непогані, видані йому в африканському таборі, черевики. Знявши, протягнув їх старому — «Тримайте!», а сам взувся в його ветхі постоли, що досить відчутно тиснули йому ноги. Старий протестуюче замахав руками:

— Тобі ще йти і йти, а я вже своє відходив.

— Це вам привіт від батька, — відмахнувся Лесь. І коротко додав: — Бувайте здорові!

Повернувся і пішов — старий ще довго дивився їм услід. Коли відійшли на досить значну відстань, Лесь пояснив Михасеві:

— Це мій товариш по навчанню. Непоганий хлопець — звати Андрієм. Колись він був на півголови вищий за мене.

Лише за декілька днів розпитів вони таки більш-менш точно довідалися, де ж розташовувалася столиця, а точніше «Центр» — так його всі називали. І хоч йти було далеченько — з десяток днів на схід — вони таки вирушили.

Крокували колишніми франціями та німеччинами, що затопились тепер, як стародавня Атлантида у хвилях чебрецю та м’яти, вони топтали колишні автобани, через асфальтову товщу яких пробивалися тепер до неба молоді деревця; вони проминули майже всю славну Європу, слава якої, проте, не врятувала її від всемогутнього часу та полону чебрецю і м’яти. Тепер на її просторах жив народ, який завжди тулився на задвірках, а тепер волею випадку мав стати її повноправним господарем. Та поки що не став — ті поодинокі поселення, переважно аграрного клану, виглядали аж надто бідацькими, занедбаними. Видно, занадто довго тулився цей народ на задвірках, вже звик до них і нічого, крім них, не знав та вже й не міг взнати — Європи, як і Америки, як і Сходу вже не було, як не було ні їхніх досягнень, ні їхньої культури, як вже не існувало і їхніх страшних злочинів. Все потонуло в чебреці та м’яті. А от злочинів нових господарів чебрець та м’ята сховати ще не могли.

Одного разу, коли вони пробивалися через гущавину лісу, з тої сторони, де якраз починався просвіт, до них долинув клекіт, що, мабуть, належав якимось хижим птахам. І точно, коли вони нарешті вийшли на широку лісову галявину, то стривожена їхньою появою знялась величезна зграя хижого птаства. Здобич цих птахів примусила мандрівників заціпеніти — то тут, то там серед столоченої трави лежали людські трупи.

— Боже, скільки їх тут?! — видихнув Лесь.

— Один, два… сім… — почав було рахувати Михась та збився з рахунку.

Вдалині почулося гарчання — то якісь хижі звірі гризлися за здобич.

— Скільки ж їх тут? — повторив уже ледь чутно Лесь.

Заспокоєні птахи почали опускатися на місце свого бенкету. Лесь схопив палку, аби пожбурити в ближніх, але зупинився. Вони ж не вбивці, вони просто могильники. Вбивця, як завжди, людина. Але заради чого тут полягло стільки народу? Жахливий здогад прийшов у Лесеву голову. Він пішов полем, до чогось дошукуючись. І знайшов. Вони лежали, майже обійнявшись, — два молодих хлопці з грубуватими селянськими обличчями. Один засадив другому ножа прямо в серце, а той розпанахав палашем йому всі нутрощі. Лесь взяв і уважно роздивився липку від крові руку одного і другого… Так і є — емблеми кланів різні. Отже, розбірка між кланами.

Вони не пішли через це криваве поле, а вирішили його обійти. Але обходити прийшлося довгенько — всюди лежали в траві трупи, всюди вилися над ними птахи. Вражений Лесь повторював про себе одне й те саме запитання: «Скільки ж їх тут полягло?». Мабуть, здогадувався, ніхто в світі не скаже йому, скільки ж полягло на цьому полі людей. Хіба що вовки та грифи, якби вміли рахувати…

Але це була не остання війна, яку вони побачили на своєму довгому шляху до Центру. Через два дні вони зайшли в край, де тамтешні невеличкі клани були в стані своєрідної холодної війни між собою. Зате активно воювали між собою церкви цих двох кланів. Священики ходили озброєні та з охороною, ніде не було жодної цілої церкви. Навіть кладовища і ті поділені за клановим поділом: там лежали люди одного клану, там — іншого. Навіть матінка земля їх не порівняла. Як результат — у краю розвинулося шаманство. На деревах вони часто зустрічали якісь тотеми чи ще якісь язичницькі ознаки, іноді, коли проходили під вечір лісовою гущавиною, бачили якісь підозрілі вогні, чули якісь дивні співи. Люди говорили, що по віддалених селищах відправляли людські жертви.

Вони все йшли і йшли по колишній матінці Європі, і зарослі чебрецем автобани були їм провідниками, а чисті Лесеві долоні часто ставали їхнім єдиним порятунком. Але скільки 6 вони не пройшли, вони нічого не бачили, крім кланової гризні, темноти і якоїсь тисячолітньої озлобленості. Убогі та рідкі селища, сірі і вже зовсім рідкі містечка… Майже завжди нужденний одяг з домотканого полотна, змарнілі обличчя. Сім’ї невеликі, переважно одна-дві дитини. Та й для чого давати багато дітей світу, де вічно ллється кров, де вічна свара та гризня? І вічне запитання: «З якого ви клану?» Чисті без татуювання Лесеві руки викликали у всіх крайній подив і сум’яття — декілька хвилин ніхто не міг відвести від них свого зачудованого погляду, потім починали щось безвиразно бурмотіти (іноді чулися погрози), але дорогу давали завжди, як майже завжди після цього проводжали Леся довгими поглядами. Лесь майже фізично відчував на спині ці погляди і ніколи не міг розібрати, чого у них більше — страху чи надії.

У Лесевій голові весь час крутилася одна набридлива думка. Колись, ще малим, він прочитав у газеті замітку про те, що десь в Індії, в джунглях, знайшли двох здичавілих дітей. Відрізані від людського світу, вони якщо і знали мову, то забули її, навіть розучилися по-людськи ходити — рачкували. Зараз Лесеві здавалося: щось подібне трапилося і тут. Українці були, як діти — весь час у них була якась жорстока мачуха, що пригноблювала, пригнічувала їх. Аж раптом всі мачухи світу враз щезли, перед ними відкрився широкий світ — здавалось, живи, твори… Та вийшло, як з тими дітьми в джунглях — заблукали, забули свою мову і стали рачкувати.

Якось, коли вони вранці простували стежкою навпростець через потонуле в тумані поле, їх наздогнала пара вершників. Коли Лесь їх роздивився, він не зміг стримати сміху. І дійсно, для людини з двадцятого сторіччя їхній вигляд міг видатися, м’яко кажучи, клоунським. Саморобні кашкети на головах, березові помальовані смугасто жезли причеплені до пояса, зшита з домотканого полотна, помальованого бузиновим соком, уніформа — все це була якась пародія на ДАІ Лесевих часів. Проте тримались вони зовсім не по клоунськи, і їхні обрізи також були зовсім не клоунськими. Вершники вже наздогнали їх, заступивши дорогу, люто гарцювали на своїх конях.