Розділ «Одні»

— Ой, людоньки, вбивають! — пролунав над юрбою його крик.

Всі почали обертатися в їхню сторону. Лесь буквально в два кроки здолав відстань до помосту, скочив на нього, збив отетерілого опонента спалюваного з помосту і крикнув позад себе:

— Мар’яно, два постріли в повітря!

Відповіддю йому був загрозливий, наростаючий з кожною секундою, шум юрби. Лесь обернувся — і не побачив Мар’яни. Лише роздратований погляд юрби. Він водив очима по юрбі, може Мар’яна десь відстала від нього, коли він пробирався до помосту, та не міг її знайти.

— Мар’яно, де ти?! — вже якось благально прокричав Лесь.

На цей раз у відповідь він почув клацання затвора — високий дядько з розбитим обличчям зводив на нього свою заіржавілу гвинтівку. Все відбувалося якось занадто повільно, а, може, навпаки, — занадто швидко. Тікати не було куди — навколо стояли люди, та й куди тікати, якщо пропала Мар’яна? У Лесевій голові все крутилася думка — де ж Мар’яна? Де Мар’яна?! Дядько натиснув на курок. Рушниця клацнула, та не вистрілила — дала осічку. Лесь похитнувся. Дядько зло затрусив рушницею. На поміст просто з якимось гемонським шипінням «Ще один чаклун!» почали наповзати люди.

— Чекайте, я його зараз стрелю! — «заспокоїв» їх дядько і вдруге націлив на Леся рушницю.

«Якщо вона навіть і дасть осічку, я все одно вже цього не витримаю», — подумалось Лесеві і, майже підсвідомо захищаючись від цієї рушниці, від цих людей, що прагнули його смерті, він виставив вперед руки, чекаючи пострілу чи осічки, чекаючи своєї смерті. Але пострілу все не було. Замість того десь там у глибині юрби зароджувалися, наче видих, наче заклинання, слова:

— Чисті руки, чисті руки…

Лесь поволі опустив руки — люди дивилися на нього, а точніше на його руки так, якби на його місці враз постав якийсь привид. Звичайно, Лесь здогадувався, що відсутність на його руках татуювання емблеми належності до певного клану могла б викликати у його теперішніх сучасників певне здивування, але щоб аж таке… Ні, цього він навіть не міг уявити! «Ну, що ж, — подумав Лесь, — цим треба скористатися». Лесь випрямився, надав своєму вигляду якоїсь солідності і голосно, з почуттям повної впевненості у всьому сказаному, почав говорити:

— Так, мої руки чисті, і я прийшов сюди, аби своїми чистими руками звільнити цього хлопця, — він показав на прив’язаного до стовпа.

— Але ж він чаклун! — подав голос черевань, що знову виліз на поміст. — Через таких, як він, пішов добробут з наших хат. Та й ще треба розібратися, шо ти сам такоє! Чому це у тебя чисті руки?

Вираз його обличчя з розгубленого знову став погрозливим. Обличчя багатьох інших набули замисленого вигляду. А Лесем раптом опанувала затятість — так його роздрочив цей кровожерливий черевань! Особливо тим, що єдиний поміж усіх цих злиденних людей мав черево, і саме він найбільше кричав про злидні.

— Та не слухайте ви цього товстуна! — закричав Лесь. — Якби поменше слухали таких от язиків, то, може, і достатку у ваших хатах було б трошки більше! Це вам каже людина, що має чисті руки! Ви хочете спалити цього чоловіка, бо він зібрав більше, ніж ви, картоплі. А чому ж ви не бачите, що в цього, — він тикнув пальцем у сторону череваня, — більше за вас всіх пузо?

— Люди! — перебив його черевань. — Та він же теж чаклун! Тому і на руках у нього немає ніякого знака! Бийте його!!! (Сам боявся до Леся і підступитися).

Лесь помітив — дядько з розбитим обличчям знову почав піднімати свого поржавілого карабіна.

— Чекайте!!! — розлігся над юрмиськом дужий голос.

Всі завмерли. Наперед виступив літній сивий чоловік. Лесь одразу зрозумів — його тут поважають, до його голосу прислухаються.

— Послухай, юначе, — мовив до Леся цей чоловік. — Ми не знаємо, хто ти такий і чому ти тут з’явився. Ми знаємо лише одне напевно — у тебе чисті руки, а це знак. Він має щось значити — я все ж таки думаю, що зміни на краще, тому що змін на гірше у нас і до тебе вистачало. Ми відпустимо тебе. Так?! — він повернувся до юрби, та схвально загуділа. — І ти підеш звідси — ми дамо тобі на дорогу трохи харчів.

— Без нього я не піду, — мовив Лесь, вказуючи на прив’язаного до стовпа.