Розділ «Одні»

— Мар’яно, для чого ти?..

Мар’яна зробила легкий порух в його сторону пістолетом:

— Роби свою справу…

Пілот слухняно відвернувся, літак покотився по злітному полю.

— Мар’яно, моя Мар’яно… — Лесь хотів поцілувати, обійняти Мар’яну, та раптовий поштовх не дав йому цього зробити — літак відірвався від землі, залишаючи на ній горланячу, стріляючу, розлючену до краю юрму. І полетів нічним небом, наче дивна африканська птаха, що сотні років ховалася десь в лісових нетрях подалі від людського ока, а тепер нарешті вирвалася у чорне небо до ясних зірок.

Над землею почав займатися світанок. Перші промені сонця освітили темні води Атлантики, жовті піски африканських пустель, а також невеличкий реактивний літак, що наче завис над цим безмежжям. Але не могли ці промені висвітити те, що відбувалося всередині цього літака. А там була пристрасть, така, яка може виникнути тільки від кохання, близькості смерті і могутнього вітру, що, налітаючи з безкраїх пустельних просторів, грався, наче пір’їнкою, літаком. Тоді Мар’яні та Лесеві видавалося, що літак — це лише примара, а вони самі балансують між життям та смертю, і єдине, що допоможе їм якийсь час протриматися між небом та землею, буде їхнє кохання, їхня пристрасть. І вони вчепилися один за одного так, як чіпляються тільки ті, під ногами яких розверзлася прірва. І вже не звертали ніякої уваги на пілота, на те, що взагалі відбувалося в кабіні цього давно застарілого літака. Спасіння було в них — і вони хотіли врятуватися, і вони рятувалися у свій спосіб. Так було годину, дві, три, потім вони в знемозі заснули, продовжуючи навіть уві сні обіймати одне одного. А шалений вітер вже знову з диких африканських просторів все кидав і кидав їхній літак.

Лесь прокинувся від того, що хтось тихо розмовляв. Розмовляти могли в цьому літаку тільки Мар’яни і пілот, тому Лесь спокійно заплющив очі — ще хвилинку полежить, а потім встане. Раптом у кабіні літака розляглося Мар’янине довге «Ні!!!», що наче пружиною підкинуло Леся, і досить вчасно, тому що вже прямо над ним стояв пілот з пістолетом у руці.

— Кинь пістолет, — зашипіла за його спиною Мар’яна.

Той повільно, наче в уповільненій зйомці, повернув до неї голову:

— Не можу, хіба ти не чула наказу?

— Я сказала — поклади пістолет.

— На жаль, не можу.

І дуло пістолета повільно почало підійматися, аж поки не порівнялося з Лесевим переніссям. Лесь, заплющивши очі, подумав: «Боже, прийми мене».

— Ні!!! — закричала Мар’яна, і щось ударило пілоту в спину, і він, високий, з якимось печальним поглядом завалився на Леся. Лесь відкинув його набік — на спині в нього розпливалася така ж величезна, як і в чорнявого охоронця, червона пляма. «Знову розривна», — подумалось Лесеві. Він скочив на ноги, хотів щось запитати у Мар’яни, яка все ще сиділа в пілотському кріслі і стискала пістолет, що це все означає, але літак раптом сильно качнуло, і його просто кинуло на неї. Якось звівшись, відпльовуючись від крові, що текла знову з розбитої брови, він прокричав до Мар’яни:

— Ти вмієш керувати літаком?

Вона лише заперечно захитала головою.

— От…!!! — вилаявся Лесь.

Літак знову кидонуло, він знову впав, але зміг якось доповзти до ілюмінатора. Слава Богу, вони летіли не так високо над землею, і не так швидко. Десь мали бути парашути. Витираючи кров з обличчя, рачкуючи, він таки знайшов два парашути. Ну що ж, настав час пригадати, як він колись зробив пару стрибків з парашутами, якщо, звичайно, їх конструкція за ці роки не змінилася. Спочатку він дав парашут Мар’яні, потім уже взяв собі.

— Смикнеш за кільце. Зрозуміла — за кільце!

— Зроблю, Лесю. Сам не забудь.