Розділ «Частина 3»

Джеррі Браун, губернатор штату Каліфорнія, висловив занепокоєння тим, що мексиканські наркоторговці діють у штаті, ніби в себе вдома, а також сподівання, що федеральна влада, яка перебрала на себе розслідування, докладе максимум зусиль, аби вбивці щонайшвидше були покарані.

Відчуваючи, як шлунок перевертається й стравоходом до горла повзе гаряча змія, я пошукав дату опублікування статті й натрапив на неї під заголовком. 24 листопада 2012-го. От і все. Усе враз стало на свої місця (ну, насправді далеко не все, просто тоді я був надто збудженим, щоби зрозуміти: запитань однаково лишається більше, ніж відповідей). Матео Кампо вбили того ж дня, коли дворічному Теодорові видаляли гнійну ґулю за вухом. Я поки не міг цього перевірити, та не сумнівався, що час смерті Кампо збігається з часом зупинки серця в Тео. Якийсь час — хвилину, а може, й п’ять, у ту мить усе довкола мовби зупинилося — раціональний стержень усередині мене, заснований на переконанні в абсолютну необхідність причинно-наслідкового зв’язку між явищами матеріального світу, опирався, відчайдушно шукаючи іншого пояснення. Проте я розумів, що інше пояснення не знайдеться. 24 листопада 2012-го Матео Кампо закатували в підвалі його будинку в Каліфорнії. З якоїсь причини він не потрапив туди, куди йдуть після смерті (хай там, де люди мають опинитися — в раю, пеклі чи якому-небудь чорному ніщо), після чого почав приходити до мого сина вві сні.

Зрештою немає нічого дивного в ідеї, що, помираючи, ми помираємо не повністю.

Я ще раз подивився на фото, пробіг очима статтю.

…Матео Кампо на прізвисько Даймонд…

Після першого прочитання цієї фрази в голові розмірено загули дзвони, відлуння яких ніяк не стихало й досі.

(мені Аймонт сказав)

(хто?)

(Аймонт)

Аймонт. Я розпачливо затулив долонею рота. Тео навіть назвав його прізвисько, по-своєму переінакшивши англійське Diamond.

«Господи, скільки ж часу він боровся з ним у своїй голові?»

До кімнати вступила Меллорі.

— Ось ваші джинси й футбо…

Я різким порухом устав із крісла та метнувся до неї:

— Мені потрібен телефон!

Дівчина впустила одяг на підлогу. На її м’ясистому лиці застиг переляк. Я не зважав. Нахилився, обнишпорив кишені джинсів, нічого не знайшов. Згадав, що залишив телефон на шафці біля ліжка, й помчав до спальні.

Схопивши смартфон, вискочив у коридор. На годиннику було десять по четвертій ранку. Все ще стоячи в самих лише трусах, я відшукав номер Лізи Джин Торнтон і натиснув кнопку виклику. Меллорі перелякано спостерігала за мною.

— Кому ви телефонуєте?

— Агенту Торнтон.

— Навіщо?