Розділ «Частина 3»

— Чорт! — недобре якось, не по-чоловічому пискляво видав лаборант.

Я важко дихав і рахував удари серця. Бух-бух-бух! Темрява прослизала в ніздрі та рот і душила мене. За неактивного, повністю темного монітора світла від двох настільних ламп не вистачало навіть для такої крихітної кімнати.

Доктор Далтон нахилився до монітора.

— Може, щось у налаштува…

Він недоговорив. Екран спалахнув, і ми воднораз відсахнулися. Джено перелякано зойкнув і так відштовхнувся ногами від підлоги, що спинка його крісла торохнула в стіну за моєю спиною. На моніторі більше не було ні коридора, ні спальні. Усю головну панель займало обличчя із сіро-багровим ромбом на правій щоці. Позаду, за лицем, повільно сунула донизу хаотична мішанина переважно холодних кольорів, неначе коричнево-синій слиз спливав горбкуватою стіною на підлогу.

Цього разу він не горлав. Чоловік просто дивився на нас. Певна річ, я усвідомлював, що він не може дивитися на нас із екрана (щоб мені сказитися, це ж монітор!), але нічого не міг удіяти, бо в голові стриміла думка: ми спостерігали за ним через сигнали з кори, а він тепер спостерігає за нами. Зображення все ще залишалося трохи невиразним, але я припустив, що без зусиль упізнав би це обличчя на фотографії.

А коли, трохи оклигавши від переляку, я прикипів очима до ромбоподібної плями, щось відразливе та слизьке, ніби щупальці глибоководного спрута, почало штовхатися в грудях. Я уявно відступив на крок і повернувся до думки, відлуння якої все ще звучало в мозку: «Я впізнав би його на фотографії». Що за нісенітниця? Як я можу його впізнати? Я десь бачив його?

Чоловік із ромбом на щоці примружив очі та схилив голову. Його губи ледь розтулилися, та не ворушились. Вираз обличчя був спантеличеним. Через секунду він нахилив голову в інший бік і ще більше наблизився до… до чого? до уявного екрана? до чого, чорт забирай, він міг наблизитися вві сні? Хай там як, тепер чоловік був так близько, що я розгледів, як неспокійно бігають його світло-сірі з вузькими колючими зіницями очі.

— Що за хрінь? — не зауваживши, що лається, озвався Енді Далтон. — У мене одного таке відчуття, ніби він… заглядає?

Чоловік зі сну нагадував людину, що намагається зазирнути в салон автомобіля крізь тоноване скло.

— Погляньте! — вигукнув Джено Кардона, тремтячим пальцем показуючи на праву частину монітора. — Це не ЕЕГ!

Графіки електричної активності мозку Теодора, відображені на шести інтерактивних панелях, стали пологими — без загострених піків і з дуже великим періодом[70], — перетворившись на майже ідеальні та жахливо витягнуті синусоїди. Навіть я, неспеціаліст, здогадувався, що такі графіки біопотенціалів головного мозку більше пасують покійникові. У свідомості нарешті заревли сигнали тривоги: це ж мій син там! Це не просто моторошна картинка — це щось не гаразд із моїм сином!

— Зупиніть! — вихопилося в мене.

— Що зупинити? — вирячився Далтон.

— Треба розбудити Теодора!

І тут-таки, мов блискавка перед очима: я бачив його! І це вже не запитання. Я збагнув, що колись уже бачив ту ромбоподібну пляму. Ця думка спаралізувала й утримала мене на місці.

— Навіщо? — озирнувся доктор Далтон.

Першим гарячим поривом крізь мозок проскочило: «Бо я знаю це обличчя!» А тоді я збагнув, що значно більш важливим у цю мить є дещо інше: Ліза помилялася, бо та химера, що вгніздилась у свідомість мого сина, щойно усвідомила, що за нею спостерігають.

— Він здогадався, що ми підглядаємо!

Я стояв за їхніми спинами, тож зауважив, як Далтон і Кардона синхронно здригнулися. Наступної миті обличчя на екрані відсахнулося, сірі очі звузились, а скривлені губи розчахнулися у крикові. Крик той, напевно, був нестерпно оглушливим. Щоки чоловіка засіпалися, лоб, як глибокі шрами, прорізали чорні зморшки, з шиї на підборіддя, щоки, аж до скронь поповз багрянець. Я усвідомлював, що єдиний, хто чує той крик, — це Теодор, і, попри це, не рухався, неначе примерзнувши до долівки кімнати для спостережень.