Розділ «Частина 3»

— Починається, — без особливого інтересу проказав Джено.

— Га? — доктор Далтон, який знову закуняв, закліпав сонними очима.

Я підвівся та став за його кріслом, щоби бачити екран.

— Десинхронізація, — Джено тицьнув пальцем у ЕЕГ-хвилі. Високоамплітудну повільну активність змінили швидкі низькоамплітудні ритми, що вказували на перехід до швидкого сну та, відповідно, найяскравіших, емоційно забарвлених сновидінь.

— Бачу, — згодився Далтон.

Я прикипів до головної панелі. Кільканадцять секунд екран залишався темним. Потім ураз, за одну миттєвість чорнота зникла — Тео наче розплющив очі. От тільки перебував він не у напівтемній спальні, а в яскраво освітленому бетонному коридорі.

— Схоже на бункер, — прокоментував лаборант.

Далтон зосереджено мовчав.

Ми бачили сон очима Тео. Метрів за десять від того місця, де малюк опинився на початку швидкого сну, бетонна галерея впиралася в ліфт. Я не сумнівався, що то ліфт: двостулкові двері були точною копією дверей ліфта в нашій багатоповерхівці. Тео потупцяв на місці, а тоді, вві сні, озирнувся. Позаду коридор витягувався ще на десять метрів і обривався глухою стіною. Скидалося на те, що ліфт — єдиний вихід із бункера.

Доктор Далтон глипнув на мене:

— Вам там видно — хлопчик у ліжку?

Я примружився. Тео, як і під час попередніх трьох сеансів, не вставав. У півтемряві спальні я заледве розрізняв його згорнене клубочком під ковдрою тіло та худенькі руки, що обіймали плюшевого коалу.

— Поки що лежить.

— Добре.

Далтон утупився в екран.

Коли Тео у сні повернув голову та знову глянув перед собою, двері ліфта вже стояли відчиненими. За ними відкривалася залита зеленкуватим світлом тісна кабіна. М’яке зелене освітлення контрастувало з колючим монохромним сяйвом, що обтирало стіни бункера. Коридором до малюка повільно наближалася висока постать.

— Той самий? — Енді Далтон потер підборіддя й тицьнув пальцем у сіро-коричневий силует.

— Ніби так, — озвався Джено.

Довга тінь повзла підлогою до Тео. Хлопчак не рухався. Чоловічий силует зупинився за кілька кроків від Теодора, тож його тінь майже торкалася хлоп’ячих ніг. Я, доктор Далтон і Кардона нахилилися до монітора. Як і раніше, злегка звужене донизу лице виглядало розмитим, голова нагадувала недбалий шарж, однак сновидіння все ж було достатньо чітким, щоби розгледіти рух його губів і підборіддя.

— Щось говорить, — прошепотів Далтон.