Розділ «Частина 3»

Раптом зображення на екрані завібрувало. Попелясті стіни бункера стали прозорими, крізь них, то з’являючись повністю, то розчиняючись у сірості, проступала залита сонцем галявина — соковита трава, підбілені вапном дерева, клітки з тваринами на задньому плані. І розстелена ковдра — просто на траві. Я впізнав Рівненський зоопарк, звичне місце нашого з Тео відпочинку. Кілька разів галявина різко яснішала, проте щоразу зображення на екрані бралося брижами та меркло. Зрештою яскрава зелень зникла. Свинцеві відтінки згустилися, й Тео знову опинився в сірому бункері. Високий чоловік, поманивши його рукою, зробив крок у напрямку ліфта.

— Він кличе його до ліфта, — приглушеним голосом мовив я.

Ніхто не відповів. Високий віддалився ще на крок.

«Він заманює його до ліфта».

Тео не рухався.

«Опирайся, — подумки наказав я, — не слухай його!»

І тут Теодор, неначе зачувши мене, позадкував.

Реакція чоловіка здивувала. Він здригнувся й, закрутивши головою, почав озиратися, так, ніби… на що там, на хрін, озиратися? ти ж серед бетонних стін! …ніби дослухався голосу з бетону. Голос, якого там — у сновидінні мого сина — не мало би бути. Чоловік раптом розкинув руки й закричав — чорні риски прорізали невиразне обличчя в місці уявного рота. Теодор зупинився.

Скажений ірраціональний страх охопив мене.

«Не зупиняйся, тікай! — я весь зіщулився й на кілька секунд заплющив очі. — Тео, стін немає, це все не по-справжньому! Просто біжи!»

До цього часу не знаю, що сталося. Я розплющив очі якраз учасно, щоби побачити, як Теодор уві сні мчить геть, а коридор секунду потому вицвітає й розповзається, закручується вихорами, ніби вихлюпнута у коловорот фарба. Згенероване сканером зображення якийсь час мигало, після чого на екрані помалу позначилися білий диван, біла шафа, ваза з квітами та наполовину затулене портьєрою вікно. Тео повернувся до спальні, крізь вікно до кімнати вливалося денне сяйво, що вказувало на те, що він усе ще в сні. Зображення «лежало» на боці, так, наче транслювалося із перекинутої на бік відеокамери. За мить картинка здригнулась і почала рухатись.

— Він сідає в ліжку, — прокоментував Джено Кардона.

Я механічно кивнув. Виглядало так, мовби Тео, лежачи в ліжку, розплющив очі й тепер повільно сідав — зображення на моніторі досягло 90°, — водночас повертаючись лицем до дзеркала. Пізніше, осмислюючи події тієї божевільної ночі, я вирішив, що причиною було світло. Те кляте денне сяйво, що цілковито збило нас із пантелику. BrAD Pro Scanner зчитував візуальні образи з мозку Теодора, а в малюковій голові кімнату заливало світло, тож ми всі — і я, і Далтон, і Джено Кардона — вирішили, що малюк бачить сон. Ми горбилися за велетенським монітором у тісній півтемній комірчині для спостереження, й ніхто з нас не здогадався подивитися, що насправді відбувається за шибою — у спальні.

На екрані з’явилася тінь, і Тео скинув голову. Перед ним, у проході між дзеркалом і ліжком, стримів високий чоловік, чіткий, як ніколи, зі страшно перекошеним обличчям. Він змахнув руками, а тоді заметався від вікна до столика під дзеркалом і назад, лишаючи по собі шлейф із чогось подібного до чорного піску.

Мені стало зле. Я раптом збагнув, що ми загралися.

— Почекайте, так не можна!

Мене ніхто не почув. Від недоброго передчуття защеміло під серцем, долоні вкрилися плівкою холодного поту.

Чоловік різко нахилився — тепер спотворене злістю обличчя заступило весь екран — і закричав. Роззявлений рот нагадував чорний пульсуючий колодязь. У ту мить я вперше розгледів темнішу за решту шкіри ромбоподібну пляму з правого боку його лиця. Я зауважував її раніше — здалеку, — та сприймав за артефакт чи неточність процесу опрацювання сигналів із кори мозку. Тепер я напевне знав, що вона насправді є на його обличчі. Пляма виглядала чималою — простягалася від кутика ока до щелепи й укривала більшу частину щоки. Доки я міркував, що то — татуювання, родима пляма чи шрам, — зображення з боків підпливло червоним, а далі стало зовсім незрозумілим. Неначе камера від’їхала, й тепер ми бачили водночас і Тео, який, притиснувши коліна до грудей, тремтів на ліжку, і чоловіка, що, роззявивши рота, нависав над ним. Ефект видався таким дивним, що Джено Кардона не помітив, як скинув на підлогу порожній паперовий стаканчик з-під кави.

— Що відбувається? — пролепетав доктор Далтон, несвідомо проводячи рукою перед очима. — Малий бачить сам себе уві сні? — він не звертався ні до кого, радше думав уголос. — Хіба таке можливо? Як це взагалі… Не розумію, чиї сигнали ми зараз зчитуємо.

Ураз зображення зникло. Екраном розплилася чорнота. Щось гнітюче витало у затхлому повітрі нашої комірки.