Розділ «Частина 3»

— Цей, — доктор тицьнув пальцем у коричневу постать у центрі екрана, — він щось говорить. Він щось каже вашому синові.

Я не міг розрізнити рис, але помітив, що те обличчя роздирала придуркувата посмішка. Потім стрельнув сторожким оком на вікно, відшукав у дзеркалі Тео. Малюк залишався на місці, стримів нерухомо поміж диваном і ліжком, не відводячи застиглого личка від лінії дотику шафи та стіни. Слухав.

Слухав?

«Ні, ні, ні, так не має бути!»

Я затремтів. А тоді вискочив з кімнати для спостережень, вихором улетів до спальні та закричав:

— ТЕО!

Малюк сіпнувся й озирнувся. Якусь мить — таку коротку, що потім мені здавалося, ніби й не було нічого, — його очі залишалися порожніми й пласкими, неначе два великі ґудзики, а далі личко засмикалося, і хлопчик прокинувся. Побачивши мене, Теодор скулився, притиснув ручки до грудей і заплакав.

У вівторок уранці ми повернулися до будинку на березі Ліберті. Безхмарне небо аж іскрилося від сонця, та прохолодний західний вітер розм’якшував промені й утримував температуру на прийнятному рівні. Я сходив у душ, а потому сів на веранді з новою книгою Кінга (дорогою з Балтимора я попросив Каеліна Уеста зупинитися біля книгарні Normal’s Book & Records на 31-шій Східній вулиці й купив там Finders Keepers[66]). Тео, захопивши іграшкових солдатиків і набір пластмасових танків із дитячої, вовтузився неподалік у піску.

Я розгорнув книгу, та не встиг дочитати до кінця перший абзац, як почув пілікання, що долинало з вітальні. Прислухався. Крізь напівпрочинені двері пробивалася характерна мелодія Skype-виклику. Відклавши роман, я попрямував до будинку. Кілька секунд постояв, відвикаючи від осяяної сонцем веранди, і побачив ноут, що лежав на підлозі під телевізором, поруч із консоллю та джойстиками Xbox One. Після приїзду я не вмикав його, отже, ноутбук, якогось біса не перейшовши у сплячий режим, простояв увімкненим добу. Присівши, поглянув на екран. Виклик був від Єви.

«От чорт…»

Хвилину я не рухався, чекаючи, що виклик припиниться, проте Skype не затихав. Зрештою я роздратовано торкнувся пальцем тач-пада. За мить програма налаштувала відеозв’язок.

— Чого тобі?

— Привіт…

Я впізнав свою квартиру. Єва сиділа на дивані в залі, обличчям до вікна.

— Чого тобі? — повторив я.

— Хотіла дізнатися, як Тео.

— У нас усе нормально.

— Де він зараз? — її очі забігали, вона роздивлялася кімнату за моєю спиною. — Що це за будинок?

— Будинок під Балтимором, — відрубав я. — Тео грається надворі. Пробач, у мене немає ні часу, ні бажання теревенити з тобою. Чого тобі?

— У Тео завтра день народження…