Розділ «Частина 2»

— ЙОГО ЗНАЙШЛИ!

Я немов із пращі вилетів. Серце ще не встигло озватися зривистим барабанним дробом, а я вже стояв на ногах.

— Де?!

Єва побігла в коридор, я не відставав від неї.

— Мені зателефонував черговий із обласного управління, сказав, що до них привезли малолітнього хлопчика, він звірився з описом і зрозумів, що це наш син.

— Хто привіз?

— Я не знаю. Але він просив поквапитися, бо вони не можуть його заспокоїти.

Футболку я надягав уже в машині, тиснучи правою ступнею на педаль газу.

Була дев’ята ранку, припарювало. Небо пінилося хмарами. Черговий, що зустрів на прохідній, швидко провів нас до залитого м’яким світлом кабінету. У кутку за диваном, по- боксерському притиснувши худенькі ручки до тіла, стояв Теодор.

Я кинувся до сина, та малюк, не впізнавши мене, відсахнувся.

— Комашко, це я! — простягнув до нього руки. Єва за моєю спиною дрібно тремтіла. Вона торкалася до мене плечем, тож я відчував, як її тремтіння перекидається на мене.

Від Тео дуже пахло сечею. Немите, скачане в масні жмутки волосся спадало на лоба, частково затуляючи, як у зацькованого звіряти, перелякані очі. Очі обводили сірі кола. На правому передпліччі темнів довжелезний синець. Нігті на пальчиках зідрані, так, наче він дер голими руками замерзлу землю. Поруч на стільці з червоною тканинною оббивкою сиділа молода дівчина у міліцейській формі.

— Я нічого не могла з ним зробити, — вона сама ледь не плакала. — Ми викликали «швидку». Вона вже їде.

Теодор трусився й тихо, по-собачому скавучав. Я мусив кілька разів поспіль ковтнути, щоб заштовхати назад до шлунка гарячий клубок, що підкотив до горла.

— Тео, це я, твій татко…

Малюк підняв голову й нарешті впізнав мене. Та, незважаючи на розкриті обійми, не пішов у них. Я підсунувся ближче й обережно, дуже повільно, обійняв його. Проте він не вчепився руками за шию. Радше навпаки — вперся кулачками в груди, не даючи мені пригорнути себе.

— Явп… явп… — він намагався щось мені сказати.

Єва присіла поруч мене, потягнулася рукою до сина й обережно погладила його. Від хвилювання не могла видобути із себе жодного звуку.

— Що таке? Що таке, мій хороший? Не бійся, говори. Я тут, я тебе нікуди не відпущу, — я також гладив його по спині, переборюючи лячну знемогу від того, що Тео не припиняв тремтіти. — Все буде добре, комашко.

— Я з… я з-за… я з-з-з-за-п-пісяв їх, — Тео опустив голівку, чи то ховаючи обличчя за моїм плечем, чи то бажаючи подивитися на свої шорти, що за п’ять днів із жовтих стали коричневими. — Ш-ш… ш-ш-ш… ш-ш-ш-шорти, — його дихання пришвидшилося, Теодора буквально колотило в моїх обіймах.