Розділ «Частина 2»

Паперовий стаканчик випав із руки та покотився асфальтом. Хлопчак голосно кавкнув, затулив обличчя руками й заридав на повен голос. Я нарешті втямив, що накоїв. Тоді пригорнув сина, притиснув до себе та почав гладити по спині. Тео пхинькав, впершись носом мені в ключиці, а я мовчав. Я вирішив не промовляти жодного слова, бо знав, що голос викаже мене, що в мене недостатньо сил і віри, щоби заспокійливі слова звучали переконливо.

Холодний вітер шепотів поміж гілля над нашими головами. Тео помалу втихомирювався. Я обіймав його, погладжував, дивився на всіяне вогнями громаддя «Злати Плази» й обмірковував розказане сином.

Відчуття було таке, наче літо ніколи не настане.

Тео заснув після десятої. До того часу я старанно уникав згадок про надіслане з мого акаунта попередження й про ефемерного Аймонта, який нібито примусив мого сина його написати. І річ не в тім, що я боявся знову довести Теодора до сліз. Я сам не волів говорити про той довбаний лист. Це не означає, що мені начхати. Просто, зрозумійте, я свідомо не хотів копати глибше, не хотів знати, що там сталося насправді: чи надсилав мій син попередження для ФБР і, якщо так, звідки дізнався про колумбійських наркоторговців, і як зміг на-дру-ку-ва-ти повідомлення. Напевно, вам це видається дивним, але ви не маєте права засуджувати мене, бо ніколи не опинялися в подібній ситуації… Уявіть, що у вас болить зуб, скажімо, великий кутній справа на нижній щелепі. Не постійно, а лише тоді, коли ви їсте солодке або п’єте гарячий чай, однак болить безумно, нелюдськи, аж у голову прострілює. Ви погоджуєтесь, що проблема є і що сама собою вона не зникне, але хто з вас відразу побіжить до дантиста? Припускаю, що знайдуться такі, хто вже наступного дня лежатиме, якнайширше роззявивши рота, у стоматологічному кріслі. Але таких меншість. Щось підказує мені, що більшість просто перекидатиме їжу на лівий бік і ще багато-багато днів перетиратиме її лівими кутніми зубами, уникаючи навантажувати зуб із ураженим нервом. Хіба не так? Ви можете заперечити, що не зовсім доречно порівнювати запущений карієс із твердженнями рідного сина про те, що якийсь уявний друг примусив його написати реальний (тобто геть не уявний) лист про людей, яких він ніколи не бачив, у слідчий орган найсильнішої держави світу. І тут я повернусь до того, з чого почав: ви не маєте права засуджувати мене, бо не опинялися в подібній ситуації. Я атеїст і прагматик, ніколи не вірив у паранормальне й на ту мить відмовлявся усвідомлювати, що історія з листом до ФБР — це беззаперечна та безальтернативна реальність. Я опирався тому, щоб не заглиблюватись у неї, бо на відміну від людини з діркою в зубі все ще вірив, що проблема розсмокчеться сама по собі. Федерали поїдуть, Тео забуде, що говорив на алеї перед Лебединкою, а з нічними жахіттями ми якось упораємось.

Ще одне. Нехай я би повірив Тео. Не кажу, що не вірив йому, але уявімо, що я захотів би докопатися до істини в історії з mail’ом і вирішив би діяти. Що, чорт забирай, я мав робити? Зателефонувати Лізі Джин Торнтон і заявити, що лист-попередження накатав мій чотирирічний син? Дозволити американцям допитати Тео? А потім? Що далі? Значно легше було переконати себе, наче Тео все вигадав, ніби в малого надміру розвинута уява й він придумав історію про написання листа після почутої нашої з Євою сварки. І мені майже вдалося. Майже. Мені вдалося б спихнути все на синові вигадки, якби не лист. Я міг обманювати себе як завгодно довго, але чудово знав, що лист реальний і він нікуди не зникне з мого акаунта.

Після того як Тео заснув, я таксував ще майже три години, заробивши за ніч п’ятсот двадцять гривень. Останніми підвозив чоловіка й жінку, напевно, подружжя, зі Струтинської до села Корнин на південному сході від Рівного. Висадивши їх, повідомив диспетчера, що закінчую працювати, й вимкнув рацію. Годинник на панелі показував 00:49. Вибираючись із Корнина на об’їзну, я міркував, як краще дістатися додому. На виїзді на трасу я міг крутнути ліворуч, вулицею Чорновола повернутися до міста, а далі — через центр — доїхати додому. Я також міг звернути праворуч, об’їзною добратися до з’їзду на Рівненську, а звідти по Курчатова та Відінській вискочити на Грушевського. Другий варіант був довшим, але не набагато, та основне — цей маршрут пролягав повз «Чорну перлину», тобто мені вдалося б зазирнути до Єви. Я ніколи раніше не заїжджав по Єву — навіщо? — вона мала Блакитного Монстра, але сьогодні… Я ще раз глянув на електронний годинник. 00:52. Напевно, вона якраз збирається додому. У машині тихо грала музика — Kozak System співали «Коли вона», — Тео, посопуючи, солодко спав, а я почувався розгубленим і самотнім. Мені дико захотілося побачити Єву, поговорити, розповісти про все, що сталося впродовж цього божевільного дня. Помиритися. Разом вирішити, що робити. Зрештою вона може залишити Жабу перед «Чорною перлиною», і ми поїдемо разом, а я завтра вранці відвезу її на роботу на своєму «ніссані». Опинившись на стику вулиці Центральної із трасою М06, я, не вагаючись, крутонув кермо праворуч. Корнин залишився позаду.

Менше ніж через дві хвилини я пригальмував перед поворотом до «Чорної перлини». За кілька метрів перед в’їздом на стоянку я скинув швидкість до 5 км/год, а згодом повністю спинився. Посеред слабко освітленої стоянки височів п’ятиметровий монумент із бронзи та нержавіючої сталі. Він доволі точно відтворював трищогловий вітрильник із серії фільмів про піратів Карибського моря. На двох перших щоглах старанно викувані чорні вітрила були прямими, на останній, бізань-щоглі — косими. Колись я цікавився вітрильниками, а тому знав назву такого типу судна. Барк. Так ось, праворуч за п’ятиметровим сталевим барком, де моя дружина зазвичай паркувала New Beetle, чорніла порожнеча. Я нахилився до лобового скла, щоб краще роздивитися стоянку, та серед машин, вишикуваних перед готелем, блакитного «фольксвагена» не було.

«Отже, вдома».

Трохи розчарований, я ввімкнув першу передачу та, викрутивши кермо, повернувся на трасу. О 01:15 я зупинив Nissan перед під’їздом рідної багатоповерхівки. Обійшовши авто, обережно відчинив праві передні дверцята й узяв Теодора на руки. Поклав малого на груди, замкнув авто та посмикав ручку дверцят.

У вухах від утоми притишено гуло. Я піднявся ліфтом на дев’ятий поверх, підступив до дверей і натиснув кнопку дзвінка. Не хотілося із Тео на руках лізти по ключа до кишені — малий міг прокинутися. Я сподівався, що Єва повернулася не так давно й ще не встигла заснути. Я почекав, тоді натиснув ще раз. Квартирою розлетілося примітивне поліфонічне пілікання, але жодного іншого звуку з-за дверей не долинуло. «Невже заснула і не чує?» Бажання виговоритися тануло на очах. «Мабуть, не хоче вставати, — дратувався я. — Знає, що в мене є ключ!» Вигнувши спину так, щоб Теодор не зісковзнув із грудей, я правою долонею видобув із кишені джинсів ключі.

У квартирі, не вмикаючи світла, скинув кросівки та навшпиньки пішов до дитячої. Ліжко було розстеленим. Беручи Теодора із собою, я розстеляю постіль заздалегідь, щоб не копирсатися в темряві посеред ночі. Акуратно поклавши малого, я поправив подушку й накрив сина ковдрою. На щастя, Тео не прокинувся. Я роззирнувся, помітив плюшевого коалу в кутку біля коробки з іграшками, підняв його й умостив біля подушки. Потому, причинивши двері, вийшов із дитячої.

Трохи більше як хвилину я ледачо совав зубною щіткою в роті. Не завадило б прийняти душ, але ноги не тримали. Я відчував: якщо стану під струмені гарячої води, то звалюсь і засну просто у ванній. Прополоскавши рота, я втерся рушником і почовгав до свого ліжка. І тільки переступивши поріг спальні, побачив, що наше з Євою двоспальне ліжко застелене.

Єви не було вдома.

Я постояв, здивовано лупаючи на ліжко, стягнув покривало та з відчуттям тоскного неспокою завалився на матрац. Спершу припустив, що ми розминулися дорогою, а відтак за хвилину чи дві я почую шкряботіння ключа в замку, і Єва зайде до квартири. Я вирішив почекати, а потім (якщо не з’явиться) зателефонувати дружині — раптом що-небудь сталося? — проте незчувся, як заснув.

Єва повернулася додому о пів на четверту ранку. Я прокинувся, щойно у свідомість прохопилося невиразне шарудіння з коридору. Виждав, доки дружина роздягнеться й пірне під ковдру, а тоді озвався до неї:

— Ти пізно…

— Так, — хрипко відповіла Єва. Попри півтемряву, що заполонила спальню, я відчув, що вона страшенно стомлена. Втім, роздратованості в голосі не проступало. Навпаки — дружина здавалася розслабленою. — Пробач. Як Тео?

— Усе нормально, — ні хріна не нормально, але що я міг зробити? Знову випитувати, чи це не вона надіслала той лист? Розповісти, що ми з Тео заїжджали по неї? Натомість я запитав: — Багато роботи?

— Ага.

— Напевно, депутат і його компанія не хотіли розходитись.