Розділ «Частина 2»

Ми залишили машину на стоянці за торговим центром «Злата Плаза» й, по-діловому заштовхавши руки до кишень, потупали до McDonalds’а. Незважаючи на будній день, приміщення виявилося переповненим, яблуку ніде впасти. Ми стали в чергу. За кілька хвилин я замовив «Хеппі Міл» з кока-колою для Теодора, а собі — «Біґ-Мак Меню».

— Підемо на вулицю? — Тео стояв біля моєї ноги та зацікавлено вивчав касові апарати. Зиркнувши на мене, хлопчак кивнув. — Добре. Застебни куртку, — я повернувся до касирки, яка збирала наше замовлення: — Все з собою, будь ласка.

Я не любив гамірних приміщень. Коли дозволяла погода, ми з Тео забирали бургери, йшли на Лебединку[31] та, влаштувавшись на вільній лавці, з’їдали їх на свіжому повітрі. Я любив не так свіже повітря, як можливість спокійно поговорити — без гамору й дратівливої метушні. Того понеділка погода не сприяла пікнікам, однак не дощило. Крім того, перед виходом із авто я примусив Тео вдягти осінню курточку, захоплену перед виїздом із дому, тож малий не мав замерзнути.

Ми спустилися сходами від торгового центру до зеленої алеї — повністю пішохідної вулиці Короленка, що тягнулась уздовж парку, — й сіли на найближчу до виходу зі «Злати Плази» лаву. Сонце сіло півгодини тому, небо помалу темніло. На холоді щоки Теодора порожевіли. Він дістав пакунок з іграшкою — крилатим м’ячем від Nerf Rebelle, — але зразу ж відклав, буркнувши «розгорну потім», і поліз по чизбургер.

— Тобі не холодно?

— Ні, — не випускаючи чизбургер із правої руки, Тео лівою тягнувся по картоплю. Наминав з обох рук.

— Добре.

Упоравшись із картоплею та чизбургером, Тео заходився коло іграшки. Роздер целофанову обгортку, витягнув деталі, півхвилини крутив їх у руках, розглядав, зрештою здогадався, куди приткнути пару яскраво-рожевих крил із намальованим фіолетовим пір’ям, після чого простягнув мені повністю зібрану дивакувату конструкцію.

— Нащо він?

Я взяв іграшку до рук. М’яч виявився не зовсім м’ячем. У центрі вільно оберталося темно-синє коліщатко. З боків випиналися крила, кожне — сантиметрів десять завдовжки, через що іграшка нагадувала голову галла Астерикса із французького мультфільму. Судячи з інструкції, крилатий м’яч потрібно було кидати. Щоправда, я не уявляв, як ця штукенція поводитиметься в повітрі.

— Його треба кидати, — повідомив малому. — Хочеш спробуємо?

— Ні, — Тео мотнув головою. Іграшка йому не сподобалася. — Наступного разу візьмемо водяний бластер.

Ту саму серію іграшок від Nerf Rebelle складали ще бумеранг і водяний пістолет.

— Як скажеш, чемпіоне.

Ми сиділи на лаві, сьорбали кока-колу з паперових стаканчиків і дивилися на людей, які прогулювалися алеєю. Несподівано Теодор запитав:

— Мама сердиться?

Я прикусив щоку й кілька секунд нічого не відповідав. Попри те що Теодору ще не виповнилося п’яти, я несвідомо чекав, що він продовжить чимось на кшталт: «І тому вона не прийде ввечері додому?» — хоч і розумів, що він іще надто малий, щоб аж так ускладнювати запитання.

— Ні, — заперечив я. — Ми просто не завжди… — я зам’явся, — знаходимо спільну мову. Втямив, про що я?

Малий укинув до рота шматок картоплини й зосереджено, по-дорослому кивнув. У ту мить він зовсім не скидався на дитину, а виглядав маленьким — зменшеним за допомогою якихось чар, — але цілком дорослим чоловіком.

— Мама не зрозуміла, що я хотів від неї, та вона не сердиться, повір. Вона любить тебе… й мене, мабуть, теж… Вона любить нас.