Розділ «Частина 2»

— Ти чого, комашко? Не бійся, нічого страшного не сталося. Ти не зробив нічого поганого.

От тільки що ти насправді зробив?

Теодор раніше не боявся мене, тобто не боявся відверто викладати все, хай там що накоїв. Я не раз повторював: що б не трапилося, ти мусиш прийти додому й усе розповісти. Але того дня все було по-інакшому. Я відчував, що Тео фізично пересилює себе, щоб заговорити.

— Все нормально, — я відсторонився та спробував посміхнутися. А серце калатало й калатало, дубасило об ребра, немов очманілий боксер. І ще я відчував, як неймовірно швидко холонуть пальці. — Розкажи мені, не хвилюйся…

— Це секрет. Я розказав тобі секрет, — Тео промовляв слова так тихо, що я мусив нахилитися й підставити вухо просто під його губи. — Це я надрукував листа, — переборюючи себе, повторив він.

На-дру-ку-вав.

«Якого, в дідька, листа? — я втрачав контроль і починав сердитися. — Тобі чотири роки, ти уявлення не маєш, що таке e-mail, ти не вмієш запускати нічого, крім YouTube та кількох убогих ігор на моєму ноуті. Який, бляха, лист?!!»

— Ти почув, що я розповідав мамі, так? Тобі відомо про лист із моєї з нею розмови?

Тео винувато закліпав. Він не зрозумів запитання. За мить я осягнув, що воно справді безглузде. Я все ще міркував так, наче мій син від когось дізнався про відправлене федералам повідомлення. Але якщо припустити, повірити в те, в чому він щойно зізнався… Йому не треба було від кого-небудь чути про лист, якщо він надсилав його сам.

Але як?

І, чорт забирай, чому так стрімко холонуть мої пальці?

— Як ти написав його?

Теодор випустив соломинку з рота й утупив погляд у землю біля мого коліна.

— Лист англійською, — я намагався, але мені не вдавалося погамувати роздратування. Тео вирішив, що він тому причина, — щоками покотилися сльози. — Це та мова, якою спілкується королева Британії. Ти ж розмовляєш українською, а не англійською! Ти не вмієш писати! Тобі навіть невідомо, яку кнопку натиснути для відправлення листа! То чому ти кажеш, що надрукував його?!

Тео захлипав.

— Я не розумію чому. Не розумію, як ти міг його написати!

Схлипування переросло в рюмсання. Сльози полилися кількома паралельними струмками.

— Це Аймонт.

— От лайно… — я не стримався. Руки вкрилися пухирцями. Здавалося, наче я по лікті занурив їх у крижану воду. Хоча, якщо направду, я зовсім не здивувався. Я чекав на таку відповідь. Чекав — хоч і не зізнавався собі — від початку.

— Аймонт попросив мене. Він показував кнопки… — Теодор затинався й крутив головою, ховаючи погляд. — Я не хотів, тату. Він довго показував. Я не хотів. Я плакав і просив, щоб він припинив. Але він говорив… якщо я надрукую лист… ви… ви з мамою більше не будете сваритися.